Міжкультурна комунікація

Цей на перший погляд закручений термін – міжкультурна комунікація – можна легко розкласти на полички і пролити на нього трішки світла. Це ж очевидно не що інше, як спілкування між представниками різних культур. Звісно в процесі цього спілкування йде обмін певною інформацією. Оскільки у представників різних національностей частіше за все різне культурне підґрунтя, то можливе виникнення складних та цікавих моментів у процесі спілкування. І мова йде не лише про саму мову як таку, а й про культуру загалом і про культуру нації зокрема. Адже мова та культура існують в нерозривному взаємозв’язку. А в даному випадку крім мовних нюансів, при спілкуванні слід враховувати й інші культурні аспекти, як то: спосіб вираження емоцій, передачі інформації, жести, міміка, звичаї, традиції, вірування та ін.

Хоч потреба у спілкуванні між представниками різних культур сягає корінням глибини історії (смію навіть припустити що часів будівництва Вавилонської вежі), проте сам термін „міжкультурна комунікація” є досить молодим. Молодий та нерозважний? Та ні. Молодий та перспективний. Термін у сучасному вузькому змісті з’явився в науковій літературі в 1970-х роках.

Як і перед будь-якими дослідженнями, перед МК ставиться певна задача, а саме: уникнення труднощів при комунікації та дослідження різноманітних підводних каменів спілкування представників різних культур. У відомій праці Л. Самовара і Р. Портера „Комунікація між культурами” („Communication between Cultures”), вперше надрукованому в 1972 р., приводиться визначення міжкультурної комунікації. До цього часу сформувався і науковий напрямок, серцевиною якого стало вивчення комунікативних невдач і їхніх наслідків у ситуаціях міжкультурного спілкування.

Мною був помічений надзвичайно цікавий і важливий нюанс: переважна більшість письмових згадок про МК йдуть у контексті мовного та перекладацького питання – правильного розуміння та перекладу текстів чи живої мови. Я не вважаю доцільним підхід, в якому МК переважно розглядає лінгвістичний аспект даної проблематики. Проте не менш важливим є й соціальний аспект. Тобто, навіть з шикарним знанням мови можна потерпіти комунікативної поразки при зіткненні з етнокультурними особливостями, які не були враховані одним із суб’єктів комунікації в її процесі.

Цілком логічно, що для успішного комунікативного процесу мовцеві слід володіти певною ерудицією, логічним та аналітичним мисленням, загальними знаннями з різних галузей: історії, культури, лінгвістики, соціології, психології, тощо.

Лише уважний підхід до комунікативного процесу убезпечить вас від прикрих помилок та безглуздих ситуацій, про які згодом складатимуть анекдоти. Аби не стати об’єктом насмішок та героєм анекдотів, вартує більше уваги приділити цьому питанню і його аспектам.

Хочу зауважити, що тем “міжкультурної комунікації” тим чи іншим чином торкалися й автори нашої Спільноти у своїх статтях.

Зокрема хочу зазначити такі праці:

* Культурні відмінності та міжкультурна комунікація – культурні метафори

* Посмішка як культурний феномен

* Етнографія цілування: від етикетних ритуалів до етноеротики

* Етнометрія спілкування: ближче до американців чи подалі від арабів?

* Етнохронеміка: соціокультурні відмінності відчуття часу

* Кроскультурна ольфакторика: тілесний запах як етнічна ознака?

* Жести ствердження і заперечення: болгарсько-турецьке “ні” чи аравійсько-ліванське “так”

* Українська “дуля” чи американський “fuck”: фалічна символіка образливих жестів

Куди б не закинула нас доля і з ким би нам не довелось спілкуватись, хочеться вірити, що в будь-якій ситуації ми покажемо себе з найкращого боку перед представниками інших культур і нам не доведеться червоніти (якщо звісно червоне обличчя тлумачиться у цій культурі саме як символ сорому).

Успіхів!