Я ненавиджу тебе за те, що люблю. Твоє волосся, твою посмішку, твою ходу. Мені соромно за те,що млію від твого погляду. Мені соромно,що я тобі не рівня. Ти щось неймовірне, а я навпаки. Ти досягаєш своєї мети. Ти завжди її досягаєш. Ті мрії, що ти виконуєш за тиждень, – стають для мене мріями життя. Ти впевнений, ти незрівнянний. Тебе освітлюють тисячі софітів. Ти посміхаєшся,ти знов смієшся з мене! Тебе оточують тисячі зірок. Ти йдеш на світло. А я кричу: «Не ведися,милий!Там стільки бруду!Там лише брехня!».А ти смієшся,може,ти щасливий. Чому ж тоді нещаслива я?Тому що егоїстка,тому що не радію,коли бачу з ними тебе я. Вони тобі не друзі! Ти для них тканина лиш,що потребує крою. Вони не дадуть тобі нічого, що дам тобі я. Я ж все віддам… шмат долі відламаю;мій мозок у полоні і серце у в’язниці.
На самоті я відчуваю порожнечу,самотність-це коли нема тебе. Мене оточує купа людей. У цій купці на автоматі шукаю твоє обличчя. О,я б впізнала б його з тисячі!Вони ж всі сірі. Повір мені,вони сірі. А твоє осяяне блакитними очима. Орієнтир,компас мій, маяк. Не заблукаю в лісі я з тобою. Лиш довірся мені:за тебе я стіною. Принижуй, уникай, зневажай, ненавидь, ображай – я все стерплю. Я знову встану! Ти не вб’єш те світле почуття,що стало сенсом день прожити. Нехай здаюся я тобі дурною,та розумніша я за тих всіх навіжених. Тебе обрала я,а не вони. Вони тебе теплом не обігріють. Я знаю,тобі байдуже,що я відчуваю, як вночі, я дивлюся на зірки і всміхаюсь. Всміхаюсь,бо плакати вже стомилась. Стомилась вже тримати в собі ті дурні думки. Мені залишається лише мріяти і будувати фортеці з ілюзій. Міцні фортеці для ворогів. Я в них замкнуся і буду чекати листів.
А хіба воно того варте? Хіба не свобода перш за все? Хіба ти хоча б колись мені віддячив? Ти ж не цінуєш цього. Ти б міг усе оце купити в магазині. Десь,певно,на полиці з іграшками. Дійсно,а чому б зі мною не погратись? Яскраво, круто, купа вражень. Шкода лиш, що мені це все здавалося серйозним. А чому минулий час, чому це не майбутній?Якось не зручно і не мелодійно це звучить. Все одно це лише питання часу: перехід майбутнього в минуле. Іноді не бачу я різниці. Цікаво,що дні тижнів позникали. Є дні,коли ти є;є дні,коли тебе нема. Ось мій особистий календар. А ти нічого з цим не зробиш! Чуєш, не зробиш! Я все одно буду дивитися у стелю,бачачи зоряне небо; все одно, дивлячись нудне романтичне
А треба всього лиш захотіти (по-справжньому захотіти) побачити світ кольоровим. Ох, як же тоді стає легко, і хочеться посміхатися, просто посміхатися і радіти, що залежність пройшла…. не вважайте порадою – мала недавно схожий стан і дуже тішуся, що мене відпустило.
Звільнення від одної залежності часто стає початком іншої.