Душа

Новий ранок. Почула перше «Доброго ранку». Для когось він добрий. Це не може не радувати. Але що в ньому доброго? Знервовані пасажири тісної маршрутки, котрі запізнюючись на роботу відтоптують одне одному щойно викремлені туфлі, чи може, найпривітніший в світі водій, котрий ледь не роздавив ледве влізшого в авто «ділового». Ці ділові… Ох ці ділові. Вони мають «Добре оплачувану, стабільну роботу з вільним графіком та відпустками за рахунок фірми». В них нема проблєм. Всі їх проблєми «паріша» начальство. Тоді чому ж вдома вони перетворюються на постійних скигліїв, котрим немиле життя через їх роботу, а лише згадка про неї тягне за собою безмежні розмови про безвихідь? Так, добрий ранок. Неймовірно добрий. Їду в маршрутці. Як добре, що не займаю багато місця. Сидиш собі в куточку, дивишся на все це і думаєш: а що, якби й собі взяти в цьому участь? А що, якби… і тут думки уриваються, бо котрийсь діловий проспав свою зупинку, і не слідуючи надпису «Остановку об’являть заранее», а виповнивши лише другу частину «…и громко» загорлапенив на всю маршрутку «Астанавітє мнє здєсь!» і ту нещасну залізяччину тіпнуло так, що душа у п’ятки кинулась. Так, у п’ятки. Вичухавшись, піднялася назад. Швидше б вийти уже. До моєї зупинки ще хвилин 10. Залишилось одне: терпіти. Терплю. Гірше бувало. Про це гірше можна багато розповідати, але ці теми я не зачіпаю. Вони минуле. Далеке минуле. Далеке настільки, що що від нього передьоргує. Взагалі, коли хто питає мене про минуле, я кажу що воно не цікаве, одноманітне та типове. За весь час я придумала безліч способів уникнути розмови про нього, але не придумала жодного такого, щоб, розмовляючи, не заплакати. В тому й вся біда. Зупинка. На жаль, не моя. Ще один «клієнт» зайшов. Заніс із собою вудочку. Добре хоч складену. Крутиться з нею. Чого питається? Стань і стій собі. Так ні. Не вмоститься. Було б де моститися. Він, напевно, не може вибрати до кого йому притиснутись. Оце я розумію людині добре. Замість ділового костюму та дипломата вудочка та садок. Зараз сяде на Дніпрі, розмотає вудочку, дістане, що б ви думали, наживку? Ні, не наживку. Дістане чарку, наллє собі оковитої. Сам-на-сам з природою, із собою, без дружини. Живе! А ти йди, шукай щастя в своєму задушливому офісі. В нього воно вимірюється в задоволенні, а в тебе в наявності баксів в кишені. А ти живеш? Задумалась. Хоча б не пропустити зупинку. А то буду як той діловий верепенити. А хоча мені можна. Хоч гопки скачи. Але глузд ще, слава Богу, не втратила. Зупинилися. Вийшла на двір. Ху-у-ух! Хороше як. Той дрібний дощ вже скінчився, і ледве помітна райдуга обіцяла гарну погоду. Так, саме гарну. Не хорошу, а гарну. Хороша погода бути не може, бо якщо є хороша, то має бути й погана. А покажіть мені погану погоду! Дощ? Так це для вас він лише вода, котра так невчасно псує плани. Для когось дощ, а особливо злива – гарна можливість подумати над життям-буттям, зробити висновки. Сонце? Так це лише вас воно безжально пече і замуровує в чотирьох стінах з кондеціонером. Інші йдуть купатися на річку. Чудовий початок. Змахує на той звичайний буденний день. Офіс. І знову ці ділові. Одному з них не сподобалась принесена секретаркою кава, і він швирнув чашку на стіл. Та так, що документи вже лежали в смітнику. Угода не відбулася. До побачення. Раді були знайомству. Щоб вас таких ще рік не бачити. Підійшла до вікна. У неприглядній вазоничці розквітла моя фіалка. Моя… скільки з нею пов’язано спогадів! І з нею, і з ним. Але це вже минуле. Але яке ж минуле! Сльози. Так, гарненька квіточка. Треба полити. Квіти треба поливати. Без води вони засохнуть. Квітам треба сонце. Саме тому вони й стоять на підвіконнях. Якщо закрити квітку в темній кімнаті, вона задихнеться в тому просторі. Але темрява це теж простір. Не кожному дано жити на сонці. Хтось на ньому гине. А хтось так і не розуміє де ж він все-таки гине і кидається із світла в тінь, і рве всі заборони й межі. А середини нема. Не придумано. Навіть той клятий Гугл тут безсильний. Звісно безсильний. Всесильний лише Один. І в будь-якому випадку – не ти. Тому вибери вже собі якийсь куток, хоч неприглядний, і сиди в ньому тихенько, якщо не вмієш інакше. Я ж кажу, талант зіскакувати із теми. Так от: квітка цвіте, сонце проривається між хмар. Давно тут не була. З того часу тут нічого й не змінилось. Все той же пил на системному блоці, та ж не помита чашка на столі і купа незрозумілих записок на екрані залапаного пальцями комп’ютера. Підійшла ця новенька, що каву не правильну готує. Руки трусяться. Мабуть, беручи її на роботу, ніхто не повідомив бідоласі що таких «поважних гостей» буде через день новий, що каву вони люблять кожен різну, і що неправильний колір чашки може поставити хрест на такій важливій, що аж нікуди угоді. А про те, куди поділась її попередниця мабуть і мови не було. Або, як в таких випадках говорять: захворіла, не схотіла, набридло, знайшла кращий варіант, переїхала. Переїхала? А може з’їхала? З глузду? Ну так, конкретно, що аж таку, як пишуть в оголошенні «Високо оплачувану, престижну та перспективну» роботу кинула. Ну так. Зарплата височенна, ще й премію дають. Особливо, коли вираховують за такі неукладені угоди. А перспектив скільки: це зараз ти проста секретарка, яка лише носить каву! Через рік ти вже записуватимеш на прийоми, через два шукатимеш клієнтів, а через п’ять, якщо виживеш, або якщо не виживуть, будеш сидіти під кабінетом самого начальника! Того малого круглого лисуватого карапузика, який через кожні 5 хвилин буде тицяти на червоненьку кнопочку і горлопанити на весь офіс щоб ти подала йому «…непременно» звіт, каву, чай, папір, ручку, да що завгодно. Але нормальна не пішла б. Навіть з такого Раю. Але… Мабуть піду звідси. Знову спогади. Але куди? Здається, вони переслідують мене. А може я їх? Підсвідомо. А що, так буває. Колись десь вичитала, що на інтуїтивному рівні людина може пройти заміноване поле з зав’язаними очима. І чим вона керується? Душею, інтуїцією чи, може, розумом? Знову починається дощ. Та нічого, піду, не розмокну. Було б чому мокнути. А піду я мабуть до Дніпра. На міст. Мене завжди тягнуло туди ніби магнітом. Щось там є рідне для мене. Може, висота? Щоразу, йдучи туди, я брала з собою блокнот і замальовувала нові краєвиди. Де він зараз? Мабуть, в письмовому столі під комп’ютером. Під тим злощасним комп’ютером. Під ним багато що є. Записки, розповіді і навіть вірші. Так, вірші. І хто б міг подумати, що ця черства, неприступна дамочка пише вірші? Факт. Бідна її шухляда. Скільки вона перечитала творінь. Тоді це все було ще там. Зараз комп’ютер забрав з рук олівець і папір, і підсунув якусь тицялку. Навіть шухляду нема чим порадувати. На мосту пусто. Ні душі. Лише якісь туристи гелгочуть не по-нашому. Ні, я звісно, поважаю чужі мови і все таке, але робити з країни місце для переселення інших народів не розумно. Та вони скоро підуть. Підуть, поїдуть, зникнуть. Ми теж зникнемо. Рано чи пізно. Хтось вже зник, хоча й живий. Зникнути й вмерти – речі хоч і різні, але ефект один: тебе немає. І не важливо де ти будеш зникать: в кав’ярні, ресторані, вдома чи на роботі. Головне не зникнути назавжди. Скільки думок в голові… Ну так… в голові. Ладно, проїхали. Он пливе по Дніпру якийсь човник. Катер, вірніше. На ньому пара закоханих. Сидять так, руки на коліна поклали, і дивляться один на одного. І кажуть «Я тебе люблю». Кажуть, але не вголос. І навіть не пошепки. Очима. Очима, а все ясно. Зрозуміло. Оце любов. А не як мій, на кожному кроці «Я тебе люблю, я тебе люблю». Говорить я теж вмію. Іноді таке, що сама дивуюсь. А от відчути…. Відчути не пробували? Як-то, не просто бовкнути щось, і думати що все супер- круто, а просто мовчки, на рівні інтуїції відчути одне одного. Відчути так палко, як кіт відчуває ковбасу. Адже ж вона йому не каже «Я осьо, з’їж мене!», він сам до неї йде. І вже не покидає. Але тут є один здоровенний мінус: ковбасу ж ніхто не питає, чи вона хоче бути з котом, а вірніше в ньому. Та я не ковбаса, на жаль, чи на щастя, тому так не вийде. Але та пара вже назавжди разом. Якщо вони мовчать, значить їм не треба слів. А не буде слів, не буде сварок. От і житимуть файно. А он видніється той рибалка. І шо б ви думали? Не п’є! Більше того: до нього прийшла дружина. Двох дітей привела. Третє на руках спить. І сидять вони разом, дивляться в далину. А дітки бігають собі, сміються. І думаєте в тих дорослих риболовля в голові? Сумніваюсь. А з виду й не скажеш, шо він, такий типовий рибалка має таку сім’ю. Не завжди очікування збуваються. Не збулося. І добре ж, правда? Щось сумно стало. А додому не хочеться. А що там? Окрім тої ненормальної нічого. Вона і інтернет. Він її поглинув. З ногами, руками і головою. Лише душу залишив. А навіщо там душа? Вона ж не поставить «Мені подобається», і не напише повідомлення з найгеніальнішим сенсом «Привіт, як справи?». А іноді так і хочеться відповісти: «Так, як і зліва». А ще душа там просто не потрібна. Адже відчути людину, дивлячись на її «аватарку» просто нереально. Хто-зна, яке стерво ховається за миленькою усмішкою та смайликом на весь екран. Хоча, мабуть, прикольно зайти на сторінку до «улюбленої, такої хорошої і файної подружки», подивиться, що в СП стоїть «все складно», і, подумавши «Так тобі, (нецензурне слово), і нада» зі спокійною завалиться спать. А зранку, не встигши повністю розкрити очі, запертися в той довбаний інет, і обматюкавши всіх, хто не написав тобі, зіпсувати на день настрій. А що, подумаєте ви? Треба ж над чимось думати… Тільки от хтось думає над тим, що приготувати для дорогих, рідних людей, як скоріше піти з роботи, щоб побути вдома, а хтось ладен з моста стрибнути, тільки через те, що на довбаному інтернеті закінчились мегабайти, і нема як зайти й написати в статусі «Как мнє больна», щоб тебе пожаліли. А ви думаєте, комусь реально цікаво, що у вас там болить? А, може, просто комусь кайф знати, що у нього ще не все так фігово, і що є ви, такі ж нещасні. Зато тут найяскравіше проявляється взаємовиручка. «Я щас соплі пущу, ти мене пожалієш. Бач, і в мене все хрєново. Так шо живем»! Ех, живем. А чи на довго? Нє, ну хай ти будеш жити 90 років. Хай. Ось у 15 в тебе з’явився інтернет. До 35 ти юзаєш його із з Ютюба, і з Контакта, а Гугл… так взагалі, батько рідний. В 35 ти очунюєшся, і розумієш, що нада валить. А не виходить. Затягло. По вуха загруз в цій багнюці. До 45 ти там бовтаєшся, тонеш, тебе витягують на берег. До 50 ти прокидаєшся від нічних кошмарів з криком «Хочу нову аву!». А там потихеньку в’їжджаєш в життя. Починаєш розуміти, що за вікном змінюються пори року, що сусідські діти повиходили заміж, і що час пролетів безповоротно. І тут кидає в холодний піт: «А я? А що я?» І правда, а що ти? Не хто, а що? Машина, робот. Тільки так, і не інакше. А в дитинстві ти мріяв про двійко дітей, собаку та великий будинок. Натомість в тебе є якась канурка в хрущовці, ледве живий хом’як в клітці і інтернет!

Хочеться спитати: щасливий?…