Ненависть до ближнього (3)

Максим уже з першого навчального року доказав, що має голову для науки. Це тішило матір і братів, які робили все, що могли, аби допомогти братові вийти в люди, стати «паном», або вчителем.

– Хоч би й на залізниці працював, аби маневрував шлахбаум, все одно не буде каланником^*, – раділа Анна.

– Та що ви! – заспокоював її вчитель Крамар. – У Максима є натхнення для науки, і розуму в нього, слава Богу, досить. З нього вийде велика людина, побачите. Він дійде далеко, тільки щоб не залишили вдома, а далі віддали до школи.

Після чотирьох років навчання в Руськуй школі Максима віддали до Сиготу. Сам вчитель Крамар повів його й передав у добрі руки своїх знайомих колег.

Максима відразу полюбили всі, бо він був чемним і слухняним. Багато разів ставав прикладом для класу, або для всієї школи, на відміну від свого односельчанина Якова Клонца, який був тупим на голову, як дерев’яна сапа, тільки за гроші та хабарі вдалося старому Клонцу тримати його в школі. Петро Клонц казився від злості, коли викладачі за добру науку хвалили Максима Сурдука, а його Якова кар-тали за лінивство і страшенну його неслухняність. Петро Клонц бив сина, і по доброму умовляв, та – даремно.

– Дивись, Максим Сурдук – один го-лодранець, та з порожнім черевом мо-же вчитися, а ти, шибенику, ґаздівська дитина, не можеш? – гримав на хлопця старий батько. – Вважай – за одне ребро підвішу тебе! – грозив йому.

Одного разу Клонц зустрів Анну і ніби почав навчати на добре:

– Нерозумно вчинили ви, Анно, що пустили хлопця тими школами, нічого з нього не вийде, ні чортові, ні Богу на хосну, тільки розпуститься хлопець, і господар з нього не вийде.

– Ви, Петре, не журіться моїм хлопцем, а вашим, бо я за мого ніякого ояндика** ще не давала, як ви за вашого, аби тільки перейшов клас, – гостро відповіла Анна.

– Ти диви… Жебрачка! В череві віє з голоду, немає за чим води напитися, а сміє зі мною рівнятися. Тьху на тебе! Ти сяка-така! – ревів Клонц на все горло. Анна не відповіла, а, опустивши голову, пішла мовчки, хоча й на душі було дуже важко, а очі налилися слізьми. Про це дізнався старший син Анни, Іван, до-пантрував Клонца в Дувидовій корчмі і вліпив йому такі два ляпаси, що той простерся на підлозі.

– Вважай, старий, тепер я бив при людях, ще раз зачепите мою матір, то підстережу вночі й уб’ю на смерть, або хату підпалю! Щоб ви це знали! – наля-кав Іван Клонца.

Другого дня Івана покликали до жандармерії.

– Чому ти бив пана Клонца? – закри-чав на Івана жандарм.

– Може, бив, а, може, й не бив, – спокійно відповів Іван.

– То як, – може, бив, а, може, ні? Признайся: бив чи ні?

– Якщо в нього є свідки, то я, мабуть, бив, а якщо немає, то… Пан Клонц, може, й не впізнав, хто його бив, а спихає на мене.

– Ви, Пане Клонц, впевнені, що це він вас бив? – запитав спантеличений Івановими словами жандарм.

– Як би я був не впевнений? Таж він мене бив у корчмі перед людьми, – розлютився Клонц.

– Ну, то приходьте зі свідками, ми провчимо його, як то битися корчмами! – погрозив жандарм Іванові.

– Завтра я приведу свідків! – по-хвалився Клонц. – Всі прийдуть мені свідчити.

Свідків Клонц, однак, не привів, бо люди боялися Івана, а до того і Клонца ніхто в селі не любив. Ця пригода налякала Клонца. Він більше не чіпався Анни Сурдучки, хоча страшенно не-навидів всіх Сурдуків і поклявся, що принагідно він помститься їм.

* * *

– Куди тобі треба, Максиме? – запи-тав Андрій брата, коли доїхали до міста.

– Спочатку до одного знайомого, потім до міської лікарні поцікавитись, чи приймуть мене сюди на практику.

– Де тебе чекати? Чи, може, по-вер-нешся додому поїздом?

– Не чекай, я аж завтра, а, може, післязавтра повернувся додому.

Андрій всунув руку в черес, витягнув кілька згорнутих банкнот і подав їх братові.

– Бери, пригодяться!

– Не треба, Андрію! – скромно відповів Максим.

– Бери, бери, я для тебе їх тримав.

– Дякую тобі, Андрію! Щиро дякую!

– Що ти! Пусте…

– Бувай, Андрію!

– Бувай!

Максим попрямував до центра міста, а Андрій ще довго дивився йому вслід. Щось радісне і тепле оповило його душу, враз його охопило почуття гордості, що Максим – його брат.

Ще постояв трішки, потім випряг ко-билу з воза і поставив перед нею верету із сіном.

– Ось так, мила! Ти собі пожуй сінця, а я піду по своїх справах.

* Каланник – некваліфікований робітник.

**Ояндик – подарунок, тут – хабар.

(Далі буде.)