Ненависть до Ближнього (2)

Другого дня Андрій збирався йти до міста, тому встав раненько нагодувати кобилу.

– Максиму теж треба до Сигота, – сказала сестра Андрію.

– А я знаю, чи пан лікар поїдуть зі мною возом до Сиготу, – іронічно відпо-вів Андрій.

– Так, Андрію, поїду, – відповів Мак–сим, який появився у дверях, простяга-ючи руки вгору, наче для фіззарядки. Андрієві стало ніяково за свої слова.

– Йдіть помитися, а я зісмажу вам яєчні, щоб не вирушали голодні в дорогу, – сказала Марія, радіючи, що брати не сердяться один на одного.

Вони помилися, поснідали мовчки, посідали на віз і вирушили до міста. Довгий час мовчали оба, поки заговорив Максим:

– Слухай, Андрію!

– Так?

– Пробач мені насмішку.

– Нічого, пусте! – махнув Андрій рукою.

Брати замовкли знову, та не надовго. Максим знову перервав тишу:

– Андрію!

– Так?

– А в Горшлозі є дикуни^{* ?}

– Є їх досить!

– Це добре!

– Чому добре? – здивувався Андрій. – Навіщо тобі дикунів? Вони тільки шкоди людям роблять.

– Вкінці тижня до нас в село приїдуть на полювання два мої викладачі і двоє моїх колег-студентів.

– І ти їх на дикунів хочеш повести?

– Так.

– Це добре! Може б вибили усіх до одного, бо внадилися до поля з картоплею і вже сходять аж в село.

– З ними приїде і моя дівчина, – весело посміхнувся Максим.

– Твоя наречена? – здивувався Андрій.

- Поки що, ні. Вона дочка відомого лікаря, професора Станеску.

– І де вони будуть ночувати? – запитав Андрій.

– Думаю, що в Клонца, а, може, й у нас. В будь-якому разі вони зайдуть і до нас.

– От і добре, для них я заріжу ягня, зварю балмуш, неабияка слив’янка най-деться. Не осоромимося, думаю, – під-моргнув Андрій.

– Дякую тобі, Андрію, – з хвилюван-ням в голосі промовив Максим.

– Ти що? Пусте! – махнув рукою Андрій.

Далі брати мовчали аж до самого міста.

* Дикун – дика свиня.