Пророцтво

Пинтя ходив позаду хати, мнув шапку в руках і прислухався, пробуючи дізнатись, яку долю та майбуття напророчуть судільниці дитині, яка ось-ось мала з’явитися на світ божий. З хати було чути тяжкий стогін його жінки Василини і голос старої Семенихи, яка допомагала їй привести на світ нову душу. Враз почувся плач немовляти.

-  Хлопчик! – радісно крикнула стара Семениха.

У Пинті забилося серце, потемніло в очах. Він не знав чи радіти, чи сердитися, бо не був упевнений, що то його дитина. Рахував собі місяці, тижні, дні, та ніяк не виходило.

«Якщо рахувати дев’ять місяців назад, то я не був удома, а в бутині в Трибушанах!» – сердито шепотів сам до себе Пинтя.

-  Коли хлопець підросте, то в день його весілля батько має померти!.. Так воно судиться йому!

-  почувся хриплий від тютюну голос старої Гузачки.

У Пинті мороз пробіг попід шкірою, в ту ж мить він забув про клопіт, який так мучив його: він батько дитини, чи хто інший?

Минав місяць за місяцем, рік за роком. Малий Пинтик рученята до нього простягає, вже й «неню» йому каже. А Пинтю знову мучить та гризе запитання: він батько малого, чи ні?

-  Не мели дурниць, дивись на малого – вилитий ти, наче витесаний з тебе! – гримала на Пинтю
Василина.

Та з кожним днем Пинті все більше й більше здавалось, що малий Пинтик схожий на Івана Курила. Тоді пригадував собі як Василина хотіла виходити заміж за того. Курило сватав її, тільки батько Василини не допустив, бо парубок, хоч і був гарний – на все село не було такого красеня, – проте убогий, як церковна миша.

І отруїтися хотіла Василина, і втопитися через те, що не пускали її за Курила, і втікати в світ білий хотіла з ним, та старий Клепа вибив її добре і віддав за нього, за Пинтю, бо він мав землю, хату, воли. Одним словом – ґазда.

Василина вдалася чемною й порядною молодицею. Поважала його, варила добрі страви і через кожні два дні прала з нього одяг, а коли він не хотів переодягатися в чисту білизну, сварила:

-  Ти ґазда, Пинтю, а не якийсь жебрак, аби ходив у брудній сорочці!
Це тішило Пинтю і він любив її від усієї душі, тільки не показував цього.

-  Як покажеш бабі, що гинеш за нею, то ліпше б тобі загинути! – вчив Пинтю його тесть Петро
Клепа.

Все було добре, тільки схожість його синка на Івана Курила гризла йому душу.

-  Хлопець від тебе! Тільки, мабуть, Василина задивилась на Курила. Ти знаєш, якщо черевата жінка
задивиться на когось, то дитина на того схожа. Без сумніву, Василина задивилася на Івана Курила, ти
ж знаєш, як вона гинула за ним… Та це пусте! Добре, що в нього твоя натура, – буде з нього ґазда, як
його батько! – заспокоював Пинтю старий Клепа.

Слова старого справді заспокоїли Пинтю й він назавжди забув цей клопіт.

Роки минали. Хлопець підріс – вже леґінь. А Пинтю почало інше гризти. Він згадав, як судільниці напророчили, що він має померти в той день, коли його син гулятиме своє весілля.

Пинтя вірив і не вірив, але бажав, щоб цей день наступив якнайпізніше, або щоби й зовсім не нас­тупив. Та біди не обминеш. Одного вечора таки мусів вирушати у свати.

Не тішило його те сватання, хоча й сватали найкращу і найбагатшу дівчину села- Оксану Вороньк-ovu.

На сватаннях Пинтя сидів задуманий і не втручався в розмову. Тільки тоді, коли вони домовилися відгуляти весілля через місяць, він підскочив, як обпарений.

-  Що ви, що… Навіщо так поспішати? Залишімо бодай до осені!

Та що ж було йому робити, коли всі погодилися гуляти весілля через місяць? Гіркі й важкі були дні Пинті, ходив блідий, як мертвець, робота його не бралася. Вперше був уп­евнений, що судільниці говорили правду і що він скоро має померти.

Настав і день весілля. Пинтя помився, поголився і переодягнувся в святковий одяг.

-  Дивіться на Пинтю! Можна подумати, що то він жениться, а не його син. О, як вичічкався! – жар­
тували куховарки. Звідки їм було знати, що Пинтя вичічкався для смерті, а не для весілля?

Виліз Пинтя на хлів та й ліг у сіно.

-  Не буду їм заважати своєю смертю, хай собі гуляють здорові, а завтра мене тут знайдуть мерт­
вого й вже похоронять, – зі сльозами на очах промовляв сам до себе Пинтя.

Так він лежав, склавши навхрест руки на грудях, і чекав панну з косою. Уже почали дзвонити на полудень, а скоро по тому… й малі дзвони почали сповіщати про чиюсь смерть.

-   Три стихи! – рахував Пинтя. – Якийсь чоловік помер! – подумав він з цікавістю з ким доведеться
вирушати йому на той світ.

-   Чи не чули, хто помер? – почувся з подвір’я голос Марії Коржучки, яка куховарила для весілля, а
тепер питала в когось з перехожих по вулиці.

-   Іван Курило! – відповів з вулиці Дьордій Николаїшин.

Пинтя оторопів. Невже доведеться йому відходити в останню дорогу з оцим голодранцем… з цим пройдисвітом, який все життя був йому, як більмо на оці? Ні на той світ не може піти собі спокійно сам, або з кимось іншим?

-  Будь з ким, тільки не з ним! – заскреготав зубами Пинтя й стиснув кулаки.
Та враз йому все стало ясно. Враз зрозумів, в чому справа.

-  Агі на тебе! – тріснув Пинтя себе по голові. – Добре тобі судільниці присудили, чорт би тебе взяв!
- плюнув з досадою і почав злазити з хліва. Сьогодні йому треба погуляти, бо має за що!