5 хв до осені

5 хвилин до осені залишилось
А я сиджу і згадую моменти які моє серце тішили
Які допомагали не зірватися а далі плити
Я згадую поради від людей, які мене навчили жити
Жити і бачити цей світ крізь іншу призму
Так я не ідеальний – я визнаю
Але для чого було акценти ставити що я не так усе роблю?
Життя моє – і помилки виходить теж мої
Так мило коли не бачила своїх
А за спиною лише чути сміх
А ти слухай їх, вони тобі відкриють справжній світ утіх
А не життя у стилі вбивання кедів
Ти справжня леді – а я дитя
Дитя, що бачить вас усіх наскрізь
Що бачить, хто в кишені носить злість
А хто давно вже захлинувся від милосердя і скорботи
У голові лунають нові ноти, нові акценти
Так добре шо час від часу усе складав в щоденні ленти
Які потім переплітав в канати
А знаєш – ти мене ніколи до кінця не будеш знати
Бо краще низько літати над землею
Ніж її гризти і блювати нею
А я так просто взяв думки в кулак
Прийшов, ввімкнув, і висипав сюди весь шлак
Який тиняється у моїх мізках глибині
Мабуть це все оті старі пісні
Які бували випадково вмикалися самі
Чи може й не самі
Та знаєш справа вже не в цьому
Я просто кажу – навчився жити по новому
Життям де вже нема деперсій вічних
Де стало більше чи може менше лаконічних фраз
Де можна взяти і змінити все нараз
Так мило, гарно, тихо і спокійно
Так як не було б рік чи два назад

А забув додати – ти не подумаю чо буде цілу пісню на тебе нарікати
Ні – так не можна, я дякую що ти дозволила себе читати як відкриту книгу
Я дякую, що тоді у жовтні ти вірила в відлигу
А не закуталась в імлу призрення й недовіри
Ти знаєш – так зараз руки трусяться як було тоді
Коли уперше я відчув благословіння ліри
Я дякую, що ти є музою моєю – нехай обставини непідходящі
Та знаєш – я вже й не розраховую на кращі
Я дякую якщо почуєш мій монолог
І не триматимеш на серці злості
А я старатимусь не лити воду на милі твої кості
Я дякую за всіх людей, яких не знав без тебе
Ти ж знаєш, у мене в спілкуванні вічна є потреба
Я дякую за ті дерева чорні які я бачив коли вмостився на підвіконні
Пасибі теж за ті розмови сонні
Без них я б був не я
І як можна забути ті нові й солодкі почуття
Що дарувала ти дві з половиною зими назад
Ти знаєш – легко стало так
Писати все що в голові підряд
І рима ковзає сама з ладу на лад
Це наче відчуття найвищого блаженства
Писати зараз в спокої про те що кидало у шаленство
Про те як кості товк об стіни
Як потім усвідомив недолугість такого роду вчинків
Я просто дякую за все що було
І дякую що зараз – це все лише минуле