Раз куми, то не годиться!..

Куліца не знаходив собі місця з радощів, йому здавалось, що тепер і місяць з неба не важко дістати, бо є гроші – є все! Ще до недавна вони з кумом Василіком були бідні, як миші церковні, «бідні, бо дурні, а дурні, бо бідні», – як то кажуть. А тепер?.. Хто б посмів глянути на них скоса, або з неприхованою зневагою, хто? Ніхто! Минулися ті часи, коли вони заходили до Джікулової корчми, палили недокурки і чекали, поки хтось змилується і вгостить чаркою смердючої «шлібовіци», або поки корчмар не вигукне: «Хто, що?.. Бо закриваю», – це для них з кумом, бо в корчмі «насухо» сидіти за столом не годиться. А тепер?.. Го-го-го, минулися ті часи! Тепер вони з кумом ні не глянуть в бік Джікулової бодеґи, хіба то корчма? Одне лайно! Буда для бідних і дурнів, а не для порядних мужчин, жінки яких на заробітках в сонячній Італії і висилають щомісячно своїм ґаздам, євро, фірмовий одяг, дорогі парфуми і пляшки з фіномними* напоями. Хто б тепер посмів порівнитися з ними?.. Джікул? Та де йому?.. Його Анна сапає ціле літо за скілька леїв, не як його Марія, або кума Сільвія… Хіба то просте діло працювати в Італії?.. Ой не просте воно, брате, не просте! Правда, коли вирушали до Італії, виглядали, як і всі інші селянки, а тепер?.. Тільки глянь на них, які то в них зачіски, скільки то кольорів на їхній голові, а того пудеру?.. Ні воронецький монастир не має стільки синього, а сережок, ланцюжків, перстнів та браслетів… Лиш дзілінькає за ними, як за циганським ведмедем. А які блузки в них, тільки вершки цицьок прикривають, а спіднички куці-коротенькі аж під саме «далі вже нікуди». То не просте діло, брате, ой, не просте! А їхні сумочки?… Блищать на сонці, як солдатські чоботи – не інше. Одного разу Куліца не стерпівсь і заглянув в жінчину сумочку – скільки там пляшечок, різних шкатулочок і тюбиків… Ще й фотографію знайшов, на якій його Марія та кума Сільвія сидять на колінах двох італійців і цмокають їх в щоки, як теля рянду**. Маріїн італієць гарний, середнього віку, поставний блондин із темними віястими очима й густими чорними бровами, а Сільвіїн… Горе души! Дідуган якийсь-то – сивий, напівлисий, з великим животом і скривленим, як біда на мороз, обличчям, аж бридко дивитися на нього. Ех, як то хотілося Куліці похвалитися тією фотографією перед кумом Василіком, ех, як хотілось сказати: «Диви, який гарний наш італієць, а, який ваш!», так прямо в очі.., але як обідиш чоловіка?

Раз куми, то не годиться!..