Лірика і мокрий сніг

Ну й погодка… Аж хочеться в школі лишитися… Жартую… В школі ніколи не хочеться лишатися.
- Зараз тільки Машу підіждемо й підемо.
- Добре підіждемо, – я настільки задоволений нашим з Нею перебуванням тут, що й не думаю – якось це не входить до моїх планів. Я взагалі щасливий, збуджений і мало думаю…
Зливою періщить сніг й тане на куртках і гарячому асфальті. Я підставляю себе холодним краплинам і всовую свої 5 копійок у дівчачі перемовини… Бла-бла-бла. Ідем Оболонським проспектом… Кинути б ту Машу на проїжджу частину.
Люблю дощ, коли ллє отак, а ти не ховаєшся ані за парасолькою, ані за усілякими умовностями. Кого я обманюю, це не дощ, це… незрозуміло що таке.
- Ну й погодка бридка. Оце знаєте, що зроблю першим ділом, коли прийду додому? – питає Вона, – прийду додому зайду до ванної…
- І прийму ванну, – підказує мені моя Хвороблива Фантазія. Й починає мені показувати картинки того як Її розкішне тіло зручно розлягається у ванній. Я змовчав.
- … і погрію руки. Страшно змерзли
Тю… Маша прощається з усіма нами двома… І ми прямуємо до зупинки в повному мовчанні. Якось по-дурному все виходить. Сідаємо у маршрутку. Але ж і народу тут. Якісь вульгарні емо-дівулі прямують на вихід. Я десь всередині маршрутки, Вона біля дверей. Якось по-дурному все виходить.
- Ну ось і все. Моя зупинка. Спасибі тобі, до зустрічі.
Поки маршрутка доїжджає до зупинки вона мені іще двічі каже спасибі.
- Краще б пішла з тобою кудись, а то від того спасибі жодної користі, доречно зауважує Хвороблива Фантазія.
Я мовчки погоджуюся. Якось по-дурному все виходить.