Приречена завжди летіти вниз,
На скелі крайнощів…, в реальності безодню…
Та маю й досі неподільний хист –
Я вірю в мрії…, не втративши надії…краплю…жодну.
Приречена росою крові прикрашать уста,
Що щедро терен-гілля дарувало.
Сорочка біла… дві нитки крові…. – любові намистА…
Та чи щедрот моїх тобі, Любов, замало???
Я місяць-човен у ніжних своїх снах,
Любистком ночі щедро омивала,
Я зорі тихі у темних ярах,
Тобі, Любове, щоночі збирала.
Я своє серце розпечене украй,
Залишила Ярилом в синім небі…
Ти ж моє тіло роз’ятрене віддай
Богам Любові на жертовні треби.
Приречена… Зриваюсь… Знову вниз…
На скелі крайнощів…, в реальності безодню…
Та маю й досі неподільний хист –
Я вірю в мрії…, не втративши надії…краплю…жодну.
22.01.2010
Сподобалось? Поділись з іншими...
Переглядів: 57
У суворому сьогоденні важко хоч на мить утратити голову, закохатися, зробити щось безглузде, бо інші люди не зрозуміють.
Але ж іноді так хочеться злетіти високо, навіть знаючи, що потім упадеш. 