– Фрас би то потер мою Марію та й мою дурну довбню! Послухав фофню, і от до чого довів мене бабський розум, бо не хоче слухати чоловічого розуму, а лиш пилит та гризе: «Міха, давай купимо стрижки!». Та де нам до стрижок, Марі! – розтолкую босоркані, а вона все своєї: «Не видиш, што всі порядні газди тримають стрижки, тільки ми з козами, як стара Штефчиха». Гей, Марі, та хіба ми газди? З ким ти хоч рівнятися, з Мішком Ігнатовим, чи не дай бог з паном нотаришом?.. А її гейби нечисте залізло в голову: «Не гніви бога, Міха, бо в нас, хоч і нема землички багато, зате кінця города толока, хіба то не як наша? Будуть стрижки – буде вовна, я тобі капчури вовняні виплету». Плів би єй чорт із дурою! Послухав її купив, і ось до чого дійшов. Та ще й вітер сес у очі дує, як ковальський міх. Коби добрався до корчми, може, змилуєся хтось та дасть погарчик, бо клятий корчмар не дасть на віру. Ей нема, як колись то було – зайдеш до Лайби, чи до Шулима, ще й поріг добре не переступиш, а вони: «Чим вас угостити, пане Михайле?». Пане! Не як цей шмарчак: «Не маєте вуйку, грошей, то ні ближтеся до дверей корчми!». А Лейба та Шулим, забрав би бог диханіє тим фріцам што їх забрали із села, і не питають за гроші, а: «Віддасте, пане Михайле, коли будете мати, не втікаємо із села!» А цей… А ось і корчмина, зайду хоч нагрітися, а може…
На вуйкове щастя, в корчмі за столом сидів Остап Червоний, найбільший картяш і гультяй села, але зате в нього грошей повен черес.
– Куди ви, вуйку, в таку погоду? – запитав Остап старого, мабуть, тільки через те, що корчмар побачивши вуйка, навіть не відповівши на «Слава Ісусу…», занурив голову в товстий зошит.
– Ой, хоч не питай, синку, така погода, што пса гріх вигнати надвір, а я мушу іти до сільської хижі замельдувати шкоду, – відповів вуйко.
Остап гукнув на корчмаря аби налив вуйкові порцію горівки, і, запросивши старого до свого столу, запитав:
– А в яку шкоду ви потрапили, вуйку Феріщак?
– Та хоч би ніхто не попадав в таку шкоду, як я. Відай, прийшла пошесть на стрижки, бо здихають, як мухи! – зітхнув вуйко.
– Не говоріть! – здивувався Остап.
– Так синку, як ті мухи здихають.
– І велика у вас шкода? – жаліючи старого запитав Остап.
– Велика, синку, велика – півстада мені скосила пошесть.
– Пів-ста-да-а-а! –зойкнув Остап.
– Півстада, синку, півстада! – підтвердив вуйко перехиляючи чарку.
Остап замовив ще одну чарку старому і питає далі.
– А скільки овець було у вашому стаді?
– Дві синку, дві овечки, як дві очі в голові, а тепер залишилась одна-однісінька на посміх людям.
Остап, не стримавшись, зареготав на всю корчму, а вуйко, випуливши на нього очі, перехилив і другу чарку, після чого, без «дякую» та без «будь здоров», вийшов з корчми, поспішаючи до сільської хижі шкоду мельдувати, бо то: «лиш Марія довела його до такої шкоди», а тут ще й Остап Червонний «дай му Боже здоров’я за почестунок!» розсміявся з нього чорт би го забрав з помийняком!..»
