Хоча була п’ятниця після обіду, коли всі ізраїльські мужі готуються до шабату, бо Мойсеїв закон глаголить, що для великого свята треба очистити як одяг, так і душу, Дувидові не було до свята. Вертівся посеред подвір’я, наче галушка в окропі, і гарчав, мов собака, то на Рифку, то на малого Йозифка. Ніхто і ніщо не могло його задовольнити. Дувидові здавалось, що все не в порядку, – мамалига недоварена, картопля переварена, капуста недосолена, а борщ пересолений. І підлога незаметена, і ліжко незастелене, і Йозифко незачесаний, і кішка накеренилася серед хати, і «Заплати йому Господи з лахтиндером вонючим!» – прошептав Дувид, стискаючи кулаки до болю.
Все б міг він стерпіти, все! Але тільки цього ні! Цього б не стерпів ні сам патріарх Авраам, аби там якийсь неграмотний телепень обікрадав його майно, його працю. Вже як був би обманув його котрийсь з колегів по торгівлі, то зовсім інша річ, закрив би очі, перетерпів би, але як перетирпиш таку образу, аби тебе обманював, як останнього дурня, і хто?.. Вуйко Феріщак, якого тільки хто не хоче, то не уфітькає!..
Ну і треба було йому знайти собі діло з старим Феріщаком?.. І цукру дав йому, і рису, ще й півдеці «Рому» та коробку сірників… А старий дякує, руки складає, трохи на коліна не падає: «Такого вам пане сиру принесу, що ня не забудете ніколи, бо в моєї Зоряни таке молоко масне, як гусяча масть», а він радий – «Два кілограми, вуйку Феріщак!». «Два, пане, Дувид, два – кіло* за цукор, кіло за рішкашу**, а за «Рум» та сіркачі*** най вас Бог з високого неба поблагословить!» І приніс. Сир, правда, свіжий і смачний, але коли поважив його, то трохи жовч не пукла в нім. Та ж там ледь кілограм з половиною, чорт би його забрав з Феріщаком.
Та не подарує він йому цього. Ой не подарує! В неділю, коли всі християни вийдуть з церкви, він облупить лице старому, аби той го пам’ятав, так як і він буде пам’ятати його сир. Перед людьми і перед священиком вичитає йому, аби чув і піп, що коять його християни, а за євреїв говорять, що крадуть, крали би їх!…
В неділю, тільки бовкнув дзвін, а Дувид вже вартує коли люди будуть виходити з церкви. «Ось виходять!» – тьохнуло в ньому, і щодуху покриволабив до натовпу.
– Слухайте, люди добрі, що робить ваш брат по Христу, Михайло Феріщак!
– Що єс май накоїв Міха’? – розсміявся Іван Чорній.
Бідний Феріщак випулив на єврея очі і знизив невинно плечима.
– Ну, ну скажи своїм братам по вірі, як ти сир продаєш!
– Що ви, Дувиде, таж такого сиру, як в мене… я до нотариша ношу, і ні разу…
– Залиш нотариша в спокою. Ліпше скажи як ти його важиш?!
– Та як важу, Дувиде, як важать всі люди – на вагах.
– І які в тебе ваги, бо мені замість двох кілограмів приніс ледь кілограм з половиною.
– Та, пане, ваги добрі, але дес ми са заронили кіла тай фонти***, коли важив для вас сир то поставив кіло цукру тай кіло рішкаші што ви ми дали, думаю собі якмай***** дві кіла – кулько заважили, тулько єм вам поніс.
Люди розреготались, що аж за животи тримались, а священик, хитро посміхнувшись, промовив до Дувида:
– В Новому Завіті пише: «Якою мірою міряш, такою відміряють і тобі!»
* кіло – кілограм
** рішкаша – рис
***сіркач – сірник
**** кіла тай фонти – тут, кілограмові та півкілограмові гирі
*****якмай – якраз
Браво, хороша історія
Віднедавна мій улюблений автор! Як завжди – буря оплесків
Великес спасибі Вам!