Сьогодні я прокинулась хворою. Як це дивно. Давно вже не хворіла щоб от так – одразу, без попередніх симптомів, просто прокинулась, а хвороба вже була у розквіті.
Я завжди знала, що наші хвороби це наслідок душевного стану. А так погано на душі мені ще не було.
Вчора я нарешті відкрила очі, зняла рожеві окуляри і побачила всю правду. Як довго я себе обманювала. Напевно, підсвідомо боялась правди. І от так і сталось. Правда настільки жорстока і зла, що краще б я її дійсно не знала.
Краще так і жила б в рожевих окулярах. Але на жаль, нічого вічного не буває.
Як сильно болить душа. Біль заглушує саму хворобу. Так, сьогодні я захворіла. Моє тіло хворе, а душа – напевно вже ніколи не буде здоровою.
…Сиджу перед монітором. В голові якийсь незрозумілий шум. Всі маячать туди – сюди. Важко сконцентруватись. А ще так важко втримати сльози. Я ж хвора! Так. Я вже про це забула. Так от чому така сум’ятиця в голові. Замигав значок повідомлення. Я відкриваю і бачу, що це від тебе. Тільки ім’я якесь незрозуміле, таке враження, що ти просто набрав будь-які символи. Але я знаю, що це ти. Ти мені пишеш, дуже багато пишеш, повідомлення так і перекривають одне одного. Я знала, я вірила, що ти мені обов’язково напишеш. Бо як інакше. Бо так би зробила я. Але… що сталось зі мною, я не можу нічого прочитати. Що з моїми очима, я нічого не розберу. Голова болить, паморочиться. Так, я згадала, я ж захворіла сьогодні. Мабуть через це я ніяк не можу прочитати твої повідомлення. А ти все пишеш і пишеш. Як багато. Все б віддала, щоб прочитати, щоб дізнатись, що ти мені хочеш сказати. Але ж чому мені так погано? Мені стало холодно. Я не можу встати. Голова паморочиться все більше і більше. І я розумію, що зараз втрачу свідомість. Треба когось покликати. Ні! Вони мене заберуть! Вони зітруть твої слова! І я ніколи вже не дізнаюсь, що ти мені говорив. А я так хочу це взнати. Кричу собі – зберись! Візьми себе в руки! Не втрачай свідомість! Не зараз! А я далі нічого не можу прочитати. Так хочеться тобі крикнути – зачекай! Не спіши, я не встигаю за тобою! Але ж ти не почуєш. Це ж холодний екран монітору. Він мертвий. А мені стає все гірше. Я вже не можу себе контролювати. Я гублю цей світ. Я гублю тебе. Одна думка тільки сяє яскравіше за сонце. Тільки ця думка зараз важливіша за все – ти мені написав, ти щось мені казав! І не важливо що, головне ти казав! Значить я не байдужа тобі!…
Прокинулась в дикому сум’ятті. Сон! Це всього лиш був сон. Краще б я ніколи не прокидалась. Реальність жахливо жорстока і зла. В ній ти мовчав. І я знала, що ти нічого вже мені не скажеш. Не заговориш. Тобі однаково. І я тепер знала цю правду. І що мені з нею робити? Навіщо вона мені? Якщо вона вбила останню надію, якщо вона забрала останній сенс для життя. Навіщо тепер мені це життя…
… Сьогодні я прокинулась хворою. Хворою душею і тілом. І я знаю, нема ліків від цієї хвороби. Я приречена…
Деколи правда дійсно робить нас хворими. І ще невідомо, що більше хворіє і болить – душа чи тіло… А з іншого боку – краще відразу виявити злоякісну пухлину і вирізати її, ніж тішити себе надією, що це жировик і чекати поки пустить метастази. Боляче… Бридко… Важко… Але тепер є надія – на подальше щасливе життя. Хай навіть без нього. Але завжди є майбутнє. І буде інша правда. Не така болюча, правда, яка зможе вилікувати, збити температуру, зняти горловний біль і дасть наснаги щось зробити і щось досягти в майбутньому. ТВОЯ правда. І тільки вона буде єдино істинною. А зараз просто треба пережити. Ні, неправильне слово. Переварити. перетерпіти. Змиритись і відпустити. Заради себе. Ну і закинутись Колдрексом
А те,що та правда була безцінною – як набутий досвід, ти зрозумієш трохи згодом. Повір. І ще одне (банально): що не вбиває, робить нас сильнішими. А ти сильна. Мусиш нею бути 
Бірюза, здоров’я тобі – і морального і фізичного. І ще одна банальність: ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ, я довідувалась
Прочитала і згадалась мені славнозвісна фраза висічена на кільці Соломона “І ЦЕ МИНЕ!”…
Хоча весь твір і пронизаний відчаєм, і напевно здається, що гірше і бути не може, і виходу ніякого, і сил немає, але то і правда пройде. І душа, і тіло буде здоровим. Якщо захотіти і постаратись вилікувати і те, і інше…
Дуже дякую за теплі відгуки і здатність до співчуття у важкі моменти навіть чужої людини, це дуже цінне в цей жорстокий і байдужий час
loreleya каже:
так, правда багатолика…
одна виявляє справедливість, інша рятує чиюсь долю, ще одна – викриває лицеміра, і є така що може вбити….
і кожна з цих правд має свою ціну….
от цією оповідкою своєю (до речі з реальних подій) я задаюсь питанням і ставлю питання читачам – чи завше потрібно говорити чи знати правду?
loreleya каже:
окреме велике дякую за таке побажання!
– за здоров”я 
навзаєм Вам бажаю того ж
Зоряна Крачковська каже:
так, я також знаю цю фразу
до речі дуже помічна у випадках де охоплює відчай…
“Якщо захотіти і постаратись вилікувати і те, і інше…
”
Ви звичайно праві! людина здатна все якщо лише захотіти – навіть відродитись з попелу зруйнованого життя…..
Дуже вдячна за відгук)
biryuza каже:
на питання чи потрібно говорити завжди правду важко відповісти однозначно. залежить це від ситуації. деколи краще промовчати. деколи краще сказати. головне – не казати неправди.
а знати правду я б хотіла, навіть якби вона була не такою, яка мені сподобалась би. Та й не вибирають правду. Яка вже є.
biryuza каже:
відродитись, відновитись, стати кращою, сильнішою, мудрішою, просто іншою. і потім теж будуть поразки, злети і падіння. і замкнуте коло якесь. одним словом – життя. але погода в нашій душі завжди буде тільки в наших руках.
Зоряна Крачковська каже:
це точно…і навіть події кілька річної давності можуть відобразитись тим самим результатом в сьогоденні… вже давно помітила, що наше життя складається з якихось суцільних де жа вю…чи може ми просто не вчимося на власних помилках
не вчимося, і ті граблі як на зло порозкидані усюди…люди-примітивні істоти
або підпільні мазохісти
biryuza каже:
Особисто для мене – так. У обох випадках. З іншого боку є геніальна фраза: не задавай питання, якщо не впевнена, що хочеш почути на нього відповідь. Задаючи питання чи роблячи щось для того, щоб знати правду потрібно бути впевненим в тому, що вона тобі потрібна (не на чиюсь думку, а конкретно для тебе в конкретній ситуації). От і все…
biryuza каже:
Дякую.
Але, якщо мені не зраджує пам’ять, то ми вже переходили на ти 
. Нефайно почувати себе хамлом (ти – тикаєш, а тобі викають 
).
biryuza каже:
Я завжди то називала “танець з граблями”
І як казалось в одному анекдоті, “головне, щоб чоловік на дитячі граблі не наступав” 
loreleya каже:
як же я розумію ці моменти… моменти коли розумієш шо ти сама себе обманюєш, а ше болючіше – коли розумієш шо краще б так було і далі…. краще б я сама себе обманювала і мені було нормально, ніж подивитись в очі реальності і хотіти здохнути!
а може нє?… можна давати поради комусь, але ось в чім підступ: у випадку когось я би сказала шо краще гірка правда ніж солодка брехня. але то все теорія… бо як щодо того коли брешеш собі? для чогось же свій мозок видає такі трюки? шо краще: запевнити себе шо чорне то біле, чи змиритись з тим шо чорне білим ніколи не буде? коли стикаєшся з тим сама, то не можеш дати собі відповіді.
шось я тут понаписувала, понаписавала… захопилась…
бажаю вам швидкого одужання і покращення настрою!
Не треба хворіти… на це не має часу.. хвороба призводить до появи надмірної кількості вільного часу, в який можна думати про погане…
але хвороба не буває довше тижня як правило, тому чекаємо повернення в родину вже зі “здоровим” дописом
А ще… не завжди світ навколо такий темний… часом просто хвороблива гарячка малює навколо дивні візернуки і розфарбовує повітря в темні кольори…
Треба відкрити душу світлові, а не перебільшувати темряву.
п.с. і випити глінтвейн.
loreleya каже:
ой, я за звичкою
постараюсь не забувати)
loreleya каже:
ех…мені от видається, що у випадках з почуттями та одні і ті ж граблі можна не один раз наступати, поки щось дійде
lemberg каже:
ото ж бо… легко здається вилікувати когось, якщо сам не хворий…. Або ж, можна приплести до цього випадку прислів”я : “ситий голодного не розуміє”…
Дякую за коментар і увагу
duvnuj каже:
ну це не факт
це звична застуда лікується до тижня часу, а щось серйозніше то набагато довше
duvnuj каже:
ну як сказати… в дописі я більше роблю акцент на понятті доцільності “гіркої” правди у всіх випадках…лише от начинка допису варилась може не в цілком здоровій атмосфері…
)
“Треба відкрити душу світлові, а не перебільшувати темряву.”
дякую за приділену увагу
хоча і написано було з реальних подій, але вони відбувались кілька років назад… чого я зараз це виклала – бо мені до болі здається що ці штампівні ситуації постійно так і норовлять накластись на теперішнє життя… як я вже писала – відчуття дубльованого кілька разів де жа вю… чи то можливих розвитків подій в такому аспекті житті людини як почуття і стосунки дуже обмежена кількість і тому вони повторюються, чи то люди такі істоти що не можуть прожити як не попивши крові один одному і не покалічивши трохи життя ближньому своєму?
Але, основною метою допису була “гірка” правда чи “свята” брехня – що краще? (навіть якщо важко було ту мету вгледіти поміж скиглень
А ще ми не завжди хочемо чути цю правду і навіть,знаючи її, обманюємо себе, кажучи: мало що я можу думати – він же нічого не сказав… І не скаже, бо так зручніше, бо так легше йому(чи їй, дівчата теж іноді так роблять). То як замкнутий круг, з котрого так важко і не завжди хочеться вирватися.
Бірюзо, бажаю Вам швидкого одужання. А ще кажуть, сміх лікує, навіть крізь сльози
biryuza каже:
або просто людина має шаблонне мислення і для себе повторює подібні ситуації. кожній людині свої граблі. собою розставлені.
biryuza каже:
зарах!!!
biryuza каже:
трохи є! ну як трохи.. шо є то є!
Висновок: правда – завжди правда. і не буває “праведної брехні”, чи “зайвої правди”.
mari каже:
дякую
і Вам побільше хороших і радісних моментів у житті)