Причинки недописаної передмови

Михайло МИХАЙЛЮК

З Михайлом Трайстою ми нарешті погодилися, що нова його збірка короткої прози називатиметься «Кладка». Та не з потаємною сугестією, мовляв, письменник «намагається прокласти кладку до душі (серця) читачів, як часто пишуть поблажливі критики, коли їм забрикне охоти проникнути в суть твору (в разі роману) чи творів, коли йдеться про коротку прозу.
Відредагувавши і «охрестивши» збірку, залишилось сісти за друкарську машину (до комп’ютера я ще не доріс) і написати «преамбулу», яка б аргументувала з тематичного і художнього кута зору підстави видання книги, річ, можливо, дещо зайва, адже Михайло Трайста не початківець і не дебютант, маючи у своєму прозовому доробку «Гуцульську душу» і не «Не вір очам своїм».
Та після перших речень я раптом «спотикнувся». Та не на красноречивих епітетах, сугестивних «підказуваннях» читачам не прогавити нову збірку талановитого письменника, а, як би це не дивно, на творчій полівалентності автора. Бо після відредагування попередньої книги «Не вір очам своїм» у моїй пам’яті, краще сказати, підсвідомості, Михайло Трайста  чомусь вперто виринав як «чистокровний гуморист», котрий видумав і виплекав такого колоритного персонажа, як вуйко Феріщак.
Аж тут, дивись, оцей мудрагелик, дотепник зі своєю невичерпною тайстрою іскроментного народного гумору відсувається автором на другий план, а на першому плані – цикл психологічних новел «І народився в серці Біль». Схибив, можливо я в тому, що перш ніш засісти за передмову, не прочитав ще раз збірку «Гуцулська душа»,  в якій переважають твори екзистенціально-драматичного характеру.
Зрештою я таки не зумів знайти ключа до трактування збірки в її подвійному вимірі.
А такий підхід конче потрібен, бо в Михайла Трайсти йдеться не про творчу «дволикість», не про двоїстість, роздвоєність, а про рідкісний дар бачити світ зі всіма його світлотінями. У нього діє та безпомилкова інтуїція натряпляти на ту жилку, в якій справді пульсує кров, а не тече водиця. Аби зрозуміти творчу особстьість Михайла Трайсти раджу уважно прочитати «Ранній біль» (спогади), яким завершується перший цикл «Кладки», де закодована вразливість його душі.
Та повернімося до першого циклу «Кладки», для якого найпоказовішим є «текст» (новела?) «Ось стою я перед дверима і стукаю».
Виникає конотація з біблійною притчею про блудного сина, вияскравлюється падіння у гріх лицемірства пихатого. Андрій, герой твору, згусток самолюбності, егоїстичних насолод, зверхності над ближнім, а це призводить його до падіння у моральну пропасть, звідки немає вороття. Прозріння настає надто пізно: «Почув я Твій голос і злякався, бо голий був я, і сховався».
Напрочуд оригінально, перегукуючись наче з народними баладами, розв’язує Михайло Трайста класичну драму любовного трикутника у «Ну і треба було тобі, Онуфрію?». Без опису душевних травм причетних до драми, а тільки болючою сповіддю того, котрий звів із світу свого цімбора-суперника. Наче для них двох не було місця на білому світі, і один з них мусив уступитися.
А ще є у циклі «І народився у серці біль», образок про душевно скаліченого війною «Младшого сержанта Івана Бойка», «Ні смерть вже не то!» та інші коротенькі «малюнки», котрі розкривають багату палітру прозаїка Михайла Трайсти.
У наступних двох циклах «Нові пригоди Вуйка Феріщака» і «Не для експорту» автор знову перелицьовується у сміхотворця. Знову виказує голову і намагається взяти свій реванш не вичерпний на витівки вуйко Феріщак, знову перо Михайла Трайсти з банальних трафунків викрешує іскри і спалахи гумору високого гатунку.
Отакі приблизно міркування про «Кладку» мали лягти в основу недописаної передмови. Заспокоюю себе думкою, що краще пізніше, аніж ніколи. А кладка таки простелюється до читачів і без мого вступного слова…