Казка для…

… Я розповім тобі казку. Казку, яка може стати реальністю, якщо ти тільки захочеш…

Пушинка з кульбабки закружляла над нею і всілась прямо їй на носі. Вона розсміялась, поморщивши ніс і змахнула її. Дивлячись як вона весело збивала пухнасті парашутики з кульбабок, весело сміючись бігала по галявині наче лісова мавка, як розвівалось за вітром її квітчасте плаття, він не міг втримати щасливої посмішки. Серце його наповнювалось щастям, спокоєм, коханням до цієї тендітної дівчини, яка стала для нього такою дорогою і рідною.

Вона увійшла, ні, скоріше вбігла в його життя коли, здавалось щастя відвернулось від нього і лишились тільки сірі будні, сповнені рутиною і смутком, що роз’їдали йому душу. Але ця тендітна дівчина з великими блакитними очима, в яких віддзеркалювалось небо, повернула йому смак життя, радість і віру в кохання. Вона своїми тонкими і ніжними руками змахнула всю печаль з його чола. А саме головне, вона любила його. Любила не за те ким він був, а любила його самого, таким як він є, з його недоліками, з його перевагами. За те, що він є він. Любила його зосереджений погляд, його часом розкуйовджене волосся, його посмішку, його складку між бровами коли від думав про щось важливе, любила його слухати, обіймати, любила просто бути разом з ним.

Метелики, як маленькі сонечка, кружляли над галявиною, перелітали з однієї квітки на іншу. Бджоли гуділи над їх головами вишукуючи запашні квіти конюшини.

Вони йшли лісовою галявиною тримаючись за руки. Їм так хороше було вдвох. Вони насолоджувались цим літнім ранком. Вдихали пахощі квітів, свіжість молодих трав. І, здавалось сонце світить тільки їм, птахи співають тільки для них, ця галявина, цей ліс створені тільки для того, щоб вони могли тут усвідомити своє щастя, своє кохання.

Літній дощ. Такий теплий і лагідний літній дощ застав їх серед галявини. Вони взялись за руки і побігли до величезного старого дуба, що ріс біля самого лісу. Через його густу крону цей літній дощик не зміг пробитись і дуб став їхньою надійною схованкою. Вони обнявшись дивились, як бісер дощових крапель спадає на квіти і трави, зкрапує тоненькими прозорими струминками з дубових листочків, збирається в невеличкі озерця в жолобинках грунту, виблискує на сонці всіма кольорами веселки.

І раптом, вона з захопленням підняла руку до неба:

- Дивись, веселка! – її очі світились від щастя. Він ледве відірвав погляд від її очей кольору неба і подивився за напрямком її руки. І дійсно, над лісом нависла веселка.

- Така гарна! Це на щастя. – тихо сказала вона і пильно подивилась йому у вічі.

- Так, це на щастя, на наше щастя. – відповів він і ще сильніше пригорнув її до себе.

І відчуття кохання бурхливою хвилею пронеслось по кожній його жилці, венами дійшло до самого серця. Наповнило його душу теплом і ніжністю.

Він знав, що вони ніколи вже не розлучаться, вони доповнювали один одного, вони були двома половинками одного цілого. Вона була тою, кого він так довго чекав. І вона прийшла, вона знайшла його на цій дорозі життя, вона залишилась з ним і ніколи вже не піде, не зрадить, не зробить боляче. Вона його і він її.

І, здавалось дощ вигравав для них прекрасну мелодію, сонце зігрівало їх серця, метелики були свідками їх щастя, квіти стали вівтарем їх кохання, а веселка – обрусом життєвої дороги.

Це була їх казка, казка, яка ніколи не закінчиться, казка довжиною в життя…

…Я розповім тобі казку. Казку, яку ти в силах створити сам, тільки ти владний над своїм майбутнім…