Ковбурові колядники

КОВБУРОВІ КОЛЯДНИКИ

Чи може бути на світі щось радіснішого і веселішого від Різдвяних Свят? Ані й не говоріть! Яка то радість, коли над селом пролунає «Нова ра-а-а-адість стала… Яка не бува-а-а-ла…», а від дверей до дверей ходять колядники з колядою… Спочатку, ще звечора, колядують діти із звіздою, а опісля вже й леґіні гуртуються і товплять до дівок, та не будь-як, – з музиками. Уявіть собі, яка то радість та гордість для дівки, коли сусіди почують, що під її вікном колядують леґіні з музиками… А вже коли зайдуть до хати, то гуляють і танцюють, що аж підлога вгинає. І батьки горді – що аж! Мати припрошує до голубців, тістечок та інших страв, а батько ходить з пляшкою горілки, наливаючи леґіням і кланяючи з ними, бо хтозна, котрий з них буде його зятем. І ось, так цілу ніч веселяться християн, в яких дівка на віддані!

Тільки в хаті Петра Ковбура тихо, як у вусі, хоча в нього не одна, а дві дівки на віддані. Та хто піде до Ковбура колядувати? І не в тому річ, що його дівки вже осінні й негарні, а в тому, що Ковбур скупий, а в скупого все по обіді, як кажуть старі люди.

Бувало, почнуть леґіні колядувати під вікном, а він «фук» – загасить лампу. Колядуйте собі, поки не захрипнете! А якщо запросить леґінів до хати, то вгостить яблуками або горіхами, про горілку і мови не може бути.

– Бійся Бога, чоловіче! Ґазда на все село, і дівки в нас не сліпі, не німі, ані якісь фофні, а віддаш їх, коли рак перне, і все через твою скупість, – дорікала йому жінка.

– А хіба я що?..

– Не щокай, гунцуте, а дивись на дівуль, як плачуть у сінях. Тоді будеш мати зятя, коли я в гузицю са поцілую! – перебила його.

– Я?.. – крикнув Ковбур. – Я б тільки захотів – буде повна хата бахурів!

– Тоді би мене голова боліла, – продовжувала дражнити його жінка.

– Я?.. Я тобі докажу! – крикнув сердито Ковбур і вибіг з хати.

По вулиці якраз ішли леґіні колядувати до Попикової Марусі.

«Цілий ботей! Може б почекати інших? – подумав Ковбур. – Та бери їх нечисте!» – сплюнув сердито і до леґінів:

– Хлопці, хто тут у вас за старшого?

– Іван Дроздик, він найняв музики! – відповів котрийсь з леґінів.

– Мой, Іване, я з твоїм няньом такий цімбор, що ні не говори!

– Кажіть, вуйку, що вас болить! – вгадав Іван, куди той гне.

– Може б ви, Іване, зайшли до мене поколядувати, га?.. – почухав потилицю Ковбур і скоро додав:

– Я вам корчагу горівки дам!

– А дотримаєтесь слова, вуйку? – запитав хтось з леґінів.

– Та що ви, хлопці?.. В мене політика одна!

Погодились леґіні. Заколядували, навіть і погуляли в хаті. Ковбур пляшку горілки поставив, з’явились голубці і ковбаска на столі. Тільки коли відходили, Ковбур забув про корчагу з горівкою.

– Вуйку, ви ж обіцяли хлопцям корчагу горівки, навіть казали, що у вас політика одна! – шепнув на вухо Ковбурові Дроздик.

– Ге-ге, політика курва, хлопче, – надворі вона така, а в хаті – ось така! – повертів долонею перед леґінем Ковбур.

Другого дня все село знало, що у Ковбура були колядники, і неабиякі. А Ковбурові дівки так погорділи, що ні псові дороги не попустять, ходять з носами задертами, як пави.

Минуло Різдво, настав Новорічний Вечір – святого Василя. У Ковбура в хаті всі чекають вінчувальників, тільки він ходить похмурий, бо добре знає, що ніхто не завінчує під його вікном, ліпше б ув би дав їм корчагу горівки, а то правду має стара – зістануться старими дівами на посміх людям.

Та враз диво:

– Слобудно, пане ґаздо, дум повеселити? – почувся знадвору голос Івана Дроздика.

– Слобудно, слобудно! – крикнув не своїм голосом Ковбур і вилетів, як вихор, у сіни.

«… А ти, ґаздо, гони дівку,

Най нам натрубить у дірку,

Бо ми есе заслужили,

Аби ви нам натрубили –

На сесі свята!» – лунало знадвору.

– А Бог би вас побив із рабровами! – розміявся Ковбур і, нібито вдаючи з себе дурня, запросив їх до хати.

– Слухай, Василю, благаю вас завінчуйте нам і в хаті тої самої, що вінчували під вікном! – попросив Ковбур Дроздика після кількох випитих з леґінями чарок.

– Чому б ні вуйку, анумо хлопці!

«А ти ґаздо гони дівку,

Най нам налиє горівки,

Горівочки медяної

Із корчажки золотої,

На сесі свята!» – провіншували хлопці.

– Ось, яка у вас політика, чорт би вас не видів із бахурами! Під вікном щось не те ви вінчували!

– Політика курва, вуйку! Під вікном така, а в хаті така – повертів рукою перед Ковбуром Іван Дроздик.