Ластівка

«ЛАСТІВКА»

У сусідів вже другий день справляли весілля. Трохи не все село гуляло. Просили і бабу Ориську. Та куди їй! Чого старій серед молоді робити? Відгуляла вже своє. Ой, та чи відгуляла! Ні молодості не було, ні гулянь, а життя вже й пройшло. Тремтячою порепаною від тяжкої праці рукою баба обтерла очі, на які раз-по-раз набігали сльози. – І звідкіль же вони там беруться? Мабуть не всі виплакала. – Мовила сама до себе. А за вікном гупотіла музика, підсилена веселим тупотом ніг і галасливим гомоном. Баба Ориська, човгаючи ногами, підійшла до вікна, відгорнула фіранку і припала до шибки. Там за вікном, на паркані висіла дітлашня, неначе зграйка веселих горобців.
– Хай висять, аби паркана не поломили і не попадали. Ще позабиваються та й квіти потовчуть. – Вона так завжди в хаті говорила сама до себе. А може і не до себе, а до нього, що посміхався такий молодий і щасливий з пожовклого портрета, який висів між двома образами. Музики припинили своє гупотіння, Баба не розуміла ні оцієї нової музики, ні нових пісень.
– І що то за пісня, коли слова до купи не в’яжуться? Так наче душу з неї вирвали. А на нашому весіллі!.. «Прилетіла ластівка з голубою ласкою…» – заспівала дрижачим голосом і одразу ж урвала, захлинулася сльозою вже не тією старечою, що раз-по-раз застеляла очі, а справжньою гіркою, що стікала з самого серця. Так і сиділа, плакала аж, захлинаючись, голосно і безутішно так, як плачуть малі діти. Пам’ять, що вже частенько почала зраджувати (от забувала куди що покладе) зараз, неначе то було тільки вчора, витягла з глибини серця живі образи. Ніби й не пройшло тих 68 років.
То була субота 21 червня 1941 року. У вечорі всім селом гуляли весілля. Та як би то не усім селом, коли її Василько такий красень, такий знатний тракторист, такий герой, майстер на всі руки? Та й Орися не абихто, а перша красуня. Голосок – що той срібний дзвіночок. Як заспіває свою «Ластівку», то не одного парубка до себе присушила! Та тільки Орися крім свого Василечка ні кого не бачить. І зараз на весіллі не може надивитися на нього, і він з неї очей не зводить. Раз-по-раз обіймає і шепоче:
– Ну, чого вони не кричать «гірко»? Так би і цілував тебе, не відриваючись.
– Почекай, Василечку, ще націлуємось. Попереду ще довге життя,- жартома відхиляється від нього Орися.
– А ти не зрадиш мене, ластівочко, нікого іншого не цілуватимеш?
– Дурненький! Я тебе кохаю сильно-сильно.
– Ластівко моя. – Пригортає і цілує її Василько, і тоді гості згадують, що треба кричати те солодке «гірко».

Господи! А та ніч! О, та найкоротша і найщасливіша у світі ніч! Ніч, коли упали усі зорі до її ніг і заквітчали, обвінчали її сп’янілу від щастя навіки з її Василечком. Ніч, яка подарувала одвічну таємницю нового життя – частинку їхнього вічного кохання!

А потім настав той день. Ні не день, а полудень, вірніше дванадцята година дня, до того вони ще нічого не знали, а сміялися і цілувалися, і зовсім по-дитячому пестили одне-одного. Потім захрипів репродуктор, що досі чомусь мовчав. Захрипів і стало страшно. Голос заступника голови Раднаркому Молотова тремтів і було чути, як стукотіли його зуби об склянку з водою.
– Війна! Війна! – закричало, заголосило навколо. Потім Орися запам’ятала уривками: пилюка, а вона боса, розпатлана біжить в куряві, біжать всі жінки і голосять, аж виють, а на станції вона вчепилася в свого Василечка, її відтягли і вона впала на рейки…Потім чекала від нього вісточки. Комусь приходили листи-трикутнички – ті були щасливі і зі сльозами на очах витанцьовували перед поштаркою, такою ж стомленою і нещасною, як і всі жінки, а комусь приходили трикутнички написані чужою рукою, тоді усі разом плакали. Тільки Орися не отримувала нічого. Коли зустрічала поштарку, та опускала очі, ніби була в чомусь винна. Потім народилася Надійка. Народилася в самому пеклі в мороз, коли фашисти палили село. Надійка – надія! Орися вижила в тому пеклі разом зі своєю Надією.

Закінчилась та довга війна. Знову треба було піднімати колгоспи. Напівголодні за копійчані трудодні працювали до кривавих мозолів. Дитина росла сама по собі, наче дика рослинка, а Орися ж сама молоденька. Їй би тільки співати і співати своїм голосочком, та обірвалася пісня. Бувало жінки у полі просять:
– Орисю, заспівай «Ластівку». – Та так вже припрошують. Почне Орися і на пів-пісні обірве, сльозами зайдеться. Все вісточки від Василька чекає. А її вже і так, і так сватають. Навіть сам районний начальник сватався. Відрубала, як сокирою:
– У мене чоловік є!
– Та він давно загинув. Дитину тобі треба ростити. Подумай.
– Нема «похоронки», живий! А дитину сама на ноги поставлю. Василько повернеться.

Подруга вмовляє, щоб до ворожки пішла:
– Їй бо, тобі кажу! Усю правду говоре. Отак подивиться у дзеркало, а там усе, як на долоні видно. – Вмовила таки. Пішли вони до ворожки. Узяла з собою, що в хаті мала, а що вона там мала? Від дитини п’ять яєць трохи не з рота витягла та жменю проса нашкрябала. А ворожка щось пошепотіла, помахала руками та й каже:
– Дивись у дзеркало. – Нічого не побачила Орися бо, як у тумані була. Ворожка їй: «Нема твого Василя. Похований десь у чужій стороні». Орися тільки зблідла і обрізала: «Брешете ви все!» – та й вийшла геть.

Отак роки збігали. Дочка вже виросла, подалася в чужі краї. Матір тільки по великих святах згадує. Коли-не-коли листівку пришле. Не помітила Орися, коли вже її бабою Ориською кликати стали, а вона все свого Василечка чекає. Поговоре у пустій хаті сама з собою, а чи може з отим пожовклим портретом і часом «Ластівку» почне співати та й заридає.