Ми були у раю
Ліхтаря ореол,
неприродно блищить як корона,
Ріжуть гострі кінці,
Своїм лезом розбурхану ніч.
Я у стінах не можу,
до купи:напруженість, втома,
Мене в путь веде осінь,
що зіткана із протиріч.
Ніби маятник промінь:
гойдається вправо і вліво,
Під ударами вітру,
Постійно скрипить на свій лад.
По наївності думав,
уже призабув і згоріло,
Сірим попелом згадки,
Лягли без повернень назад.
По алеї у дощ,
я доходжу до тіней і світла,
Мимо лавок зелених,
де ножем хтось вписав імена,
У химерах дощу,
уявляю тебе серед літа,
Хоча знаю, на жаль,
що повернень у липень нема.
Нахилились понуро
і верби над ставом в тумані,
Там де вдвох натоптали
у спеку стежин до води.
Ми були у раю,
дні згоріли в багатті останні,
і востаннє удвох,
нам не буде повернень туди.
03.10.10.
Так усе красиво і сумно… Гарне порівняння “осінь, що зіткана із протиріч”!!!
До Алла Грабинська:
А вона така і є…Дякую, Алло!
Так… Бачу, не тільки мене тягне назад в літо ))) І натхнення надає сумна і помираюча краса осіні.
Трепетно і чарівно.
До juliette:
Дякую, літо було таке насичене подіями, що до сіх пір не відійду!