“Притула”: традиційні еротичні ігрища українців

Традиційні українські вечорниці й досвітки були осередком інтенсивного спілкування молоді з характерним еротичним підґрунтям, що помічено багатьма дослідниками.

Ініціаторами усіляких розваг з еротичним підтекстом (ігри, жарти, загадки, оповідки тощо) були переважно хлопці. На вечорницях молодь, окрім суто емоційного, здобувала також і перший досвід безпосереднього тілесного контакту із протилежною статтю (йдеться насамперед про такі пестощі, як поцілунки, обійми, доторки до інтимних місць). Такі дії вважались природними та допустимими, і не лише тоді, коли закохана пара залишалась наодинці. Парубки вважали нормою те, що “хлопцеві ніяка дівчина не може одказати, щоб не поцілуватися”.

Для вечорниць характерним був звичай спільного спання хлопців та дівчат. Таку поведінку молоді не лише повсюдно сприймали як допустиму і навіть природну, але навіть часом розглядали як обов’язковий компонент дошлюбного спілкування.

Найбільш зацікавленою стороною та постійними ініціаторами спільного спання були, як правило, хлопці. Пара утворювалась, як правило, за взаємною згодою, але ініціатива належала хлопцеві: він обирав дівчину, з якою хотів ночувати, а та могла прийняти цю пропозицію чи відмовити небажаному залицяльнику. Прикметно, що самі дівчата далеко не завжди схвально ставились до ідеї спільної ночівлі з хлопцями, тож останні докладали певних зусиль, спонукаючи дівчат лягати разом, а дівчата змушені були вдаватись до різноманітних хитрощів, уникаючи ночівлі, особливо коли хлопець не викликав у дівчини симпатії.

Думка про необхідність спільного спання на вечорницях (навіювана та постійно “впроваджувана в життя” хлопцями, а також підкріплена вірою в те, що вечорничний обранець стане нареченим) у свідомості дівчат поступово ставала переконанням: “треба обов’язково з хлопцями спати, а то і заміж не пійдеш”. Подібна модель поведінки перетворювалась на нормативну, а подекуди навіть престижну у молодіжному середовищі.

Вечорничні стосунки мали здебільшого платонічний характер: хлопці, як правило, з повагою ставились до дівочої честі, і пестощі не переходили тієї формальної межі, за якою починається розпуста. Проте, із цього загальновизнаного та суворо дотримуваного правила траплялись прикрі винятки.

Першорядним завданням для дівчини було вберегти неушкодженою дівочу цноту до одруження – саме цей момент був ключовим у визначенні “доброчесності” дівчини під час весілля. Подекуди молодь вдавалась до так званої „гри в притулу”, спеціальної техніки любощів, яка, по суті, була неповноцінним статевим актом, що не призводив до втрати дівчиною “вінка” та до вагітності.

Етнографічні записи, зібрані на Київщині свідчать: «Це гра така парубоча та дівоча. Він вилазить на неї і стулюють тоді вони животи з животами. І дужче б що робили, та бояться слави. І бояться, щоб не “пробить”, щоб та перегородка не знищена була, а через те і згублена честь дівоча, бо в цьому вся сила чести дівочої. Більш нічого і не роблять, а тіко граються, усе він здержується, щоб не пробить таки, а тіко трошки так собі вмочить у неї, а плоть як сходить з його, то не впускать у неї … І так усі грають в іграку оцю, і всі так здавна знають, що грать у неї можна, поки не поберуться собі».

За звичаем, “як би там не було, а притули повинна дівка без мороки давати” (cебто не втомлювати хлопця довгими відмовами). Мало того, якщо вже вона погодилася з хлопцем спати, то дати притулу було її обов’язком, інакше “хлопці будуть цураться”, “хлопці глумляться з таких дівок”.

Як свідчать етнографічні записи, притула була “різних сортів”: «Якшо не з одним ходе, то вона иначе не дасть, як із боку. А буває й так, що пусте й наверх, тіко ж ноги держить тісно у купі… здавлені. А то є одну ногу його опускає між свої ноги… Або пускає обидві ноги у середину, тіко не допускає, щоб він робив діло настоящо, а тіко на половину… або й менше, тіко це сама страшніша!».

І горе дівчині, яка згаяла час і не здобула досвіду, не знає, як давати притулу. Вибравши дівчину, “що нікому ще притули не давала” хлопець пропонував їй “всьому навчить” і врешті обманював – ламав калину, переконуючи її у зворотньому: « “Я тобі брехать не буду. Оце дивись, я закотив пелену, от тепер треба горізнак лежать, ноги розсунуть, шоб мої коліна помістились між твоїми ногами”. Коли дівчина щось запідозрить, він її заспокоює й залякує, врешті вона погоджується, уступає його волі і дума, що це він її іменно вчить на добре, бо хто його зна, як тії притули давать, може воно й так. Потім приходять за попередньою домовленістю й інші, по черзі – і всі на один кшталт притулу роблять. А вона і не перечиться, дума, що і справді це притула».

Словом, досвід був потрібним, щоб не обманули і збезчестили. Адже, справедлива ця сентенція і щодо парубка. Навряд чи він почував себе затишно, коли у шлюбну ніч через брак досвіду чи знання не спромогався видобути “калини”.