Коли ступаєш уже до краю.
І вже немає куди звертати.
Бо вже за руку тебе тримають.
Бо вже домашнім теплом стрічають.
Бо вже щоразу тебе прощають…
А ти не вмієш його кохати…
І ти не те, щоб і не раділа.
Не те, щоб ніжність йому не дала.
Ти так любила як тільки вміла.
Але того вже чомусь замало.
Його не спинять вже навіть кроки.
Які ти мовчки назад ступаєш.
Він буде поруч аж доти, доки…
ти не зламаєшся, не заридаєш.
Та ні, не правда. Ти так не зробиш.
На горло ступиш. Себе розтопчеш.
Його ніколи. Його не треба.
Він-промінь світла. Ти – його небо.
Ти добре знаєш, що приручила.
Дала надію. Підняла крила.
Віддати щастя. Усе так просто.
А він звикає, немов наркотик.
Він не помітить. Ти не покажеш.
Як все це просто. Усе, як завжди.
Ти просто ступиш із того краю.
Він не помітить, що ти зникаєш…
Ти посміхнешся і скажеш “звісно”.
в очах у нього застигне вічність…
Сподобалось? Поділись з іншими...
Переглядів: 434
Вірш-емоція!Гарно читається, вірю написаному!
До Олексій Тичко:
Ніколи не пишу неправду.
Дякую)
До Зоряна Крачковська:
Натягнуте, придумане сприймається читачами по-іншому.
ого… круто… чого тіки в житті не буває.
До duvnuj:
а в житті і не таке буває)))
душевний вірш:)
До tyrust:
Дякую))))