Я недопалки снів через ночі стомилась нести

Я недопалки снів через ночі стомилась нести,
на околиці смутку гойдати світанки солоні.
Я розпечене сонце над прірвою взяла в долоні.
Попеклася до крові. Не втримала… Зможеш – прости…
…і гладущики неба, розбиті громами, і нас,
перезріле чекання на диво і просто на погляд.
Я давно не твоя. Тільки тінь ще тримається поряд,
щоб тебе заховати собою від слів і образ,
що зірвуться зненацька з попечених вуст у віки,
у солоні світанки дощів і гіркого туману…
Все минеться колись, все повернеться… Тільки не стане
нас минулих ніколи… Бо сонце упало з руки…