Приклади типових недоліків законів України

Зважаючи на те, що допис “Класифікація типових недоліків законів України” є не дуже легким для сприйняття без текстових прикладів і пояснень, наведу кілька цікавих прикладів типових недоліків законів України. Типовість полягає в тому, що існує багато схожих недоліків. 

Приклад № 1. 

28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла Основний закон нашої держави ― Конституцію України, в ч. 2 ст. 27 якої закріпила таке положення: „Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя”. Слово „свавільно” (необґрунтовано, не стримано нічим), імовірно, означає те, що людина може бути позбавлена життя несвавільно, тобто лише за якимось спеціальним дозволом. На момент прийняття в 1996 р. Конституції України таким дозволом був смертний вирок, тобто обґрунтований акт суду, яким підсудний засуджувався до покарання у виді позбавлення життя. У 2001 р. смертну кару була скасовано в Україні: чинний Кримінальний кодекс України від 03 квітня 2001 р. не містить такого виду покарання, як смертна кара. Проте, ч. 2 ст. 27 Конституції України зміни так і не торкнулися. З цього випливає, що в нашій країні досі можливе позбавлення людини життя за спеціальним дозволом. Оскільки чинне законодавство України не вказує жодного такого механізму й виду дозволу, на практиці реалізовувати таке право наразі неможливо. 

Зважаючи на те, що час від часу в нашій країні розглядається можливість легалізації евтаназії, тобто сприяння помиранню безнадійно хворих за їхньою волею, таке сприяння може стати тим механізмом, який реалізовував би положення ч. 2 ст. 27 Конституції України. На думку Г. Маковєєвої з Харківського національного університету, евтаназія є позитивним явищем в людському суспільстві, оскільки людина — живий організм, який може зазнавати страждань; у тому випадку, коли медицина безсильна, можна застосовувати евтаназію. Стосовно легалізації евтаназії в Україні Г. Маковєєва робить висновок, що на сьогоднішній день наша держава не готова ввести такий правовий інститут, оскільки „евтаназія може бути легалізована лише в державах з високим рівнем правової культури, соціального, політичного та економічного розвитку. В Україні можуть виникнути зловживання правом на евтаназію в результаті її дозволу. У цьому випадку існує реальна загроза побудови цілої кримінальної „імперії”, враховуючи незахищеність особистості”. 

Якщо легалізація евтаназії в Україні, справді, є небезпечною, то для уникнення в майбутньому можливих колізій законодавства та, що найстрашніше, законодавчого закріплення якихось інших механізмів позбавлення людини життя, доцільним є виключення слова „свавільно” з положення ч. 2 ст. 27 Конституції України і представлення його у вигляді „Ніхто не може бути позбавлений життя”. Викладення цього положення у такому вигляді було б логічним доповненням до положення ч. 1 тієї ж статті, відповідно до якої, кожна людина має невід’ємне право на життя. 

Приклад № 2. 

У Цивільному кодексі України (ЦК) і Господарському кодексі України (ГК) договір, який у близько 40 країнах світу називається договором франчайзингу, названо договором комерційної концесії. Це дає підстави вітчизняним науковцям говорити про те, що фактично франчайзингові правовідносини існують в Україні, але поняття «франчайзинг» в українському праві немає. Приміром, О.В. Київець зазначає: «Визначення франчайзингу, що надається Міжнародною асоціацією франчайзингу та Британською асоціацією франчайзингу… відповідає змісту правовідносин, визначених та закріплених нормами українського законодавства як «комерційна концесія». Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва у листі № 761 від 11 лютого 2004 року повідомляє: «Що стосується договору франчайзингу та обсягу правовідносин, які врегульовані цим договором, зауважимо, що в ЦКУ, що набрав чинності 1 січня 2004 р., це коло правовідносин отримало назву комерційна концесія, а договір ― договір комерційної концесії». 

Проблема поглиблюється й тим, що в багатьох країнах (наприклад, у Франції) під комерційною концесією розуміється те, що, зазвичай, називають дистриб’юторством ― діяльність «договірних продавців, які є підприємцями, чиї підприємства включені до структури виробника товарів, і які постійно від свого імені й за свій кошт поширюють його продукцію, використовуючи позначення виробника поряд із власними». Відповідно, існує небезпека появи труднощів при здійсненні міжнародної торгівлі з причини різного розуміння та використання юридичних термінів. Тому треба вести мову не лише про необхідність внесення змін до законодавства України, а й про необхідність усунення існуючої в сучасному світі неузгодженості в юридичній термінології. Очевидно, до процесу вирішення проблеми, названої останньою, мають долучитися профільні міжнародні організації (як урядові, так і неурядові). Серед іншого, бажано в усіх країнах світу, де існують франчайзингові правовідносини (наразі ― біля 180 країн), закріпити дані правовідносини на законодавчому рівні саме як франчайзингові, а договір франчайзингу ― закріпити не інакше як договір франчайзингу. 

Приклад № 3.

Положення чч. 2-4 ст. 41 Конституції України викладено в нелогічному й незручному для сприйняття порядку аналогічно положенням ст. 175 Цивільного процесуального кодексу України.

У чч. 2 і 4 ст. 41 Конституції України йдеться про приватну власність, а в ч. 3 цієї статті ― про державну й комунальну. Зважаючи на те, що чч. 2 і 4 містять кожна по одному реченню, доцільно об’єднати текст цих частин у частині під номером 3 і викласти її наступним чином: «Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право приватної власності є непорушним». Ч. 3 ст. 41 Конституції України необхідно вважати частиною 2 даної статті. Відповідно до запропонованих змін, ч. 5 стане частиною 4, ч. 6 ― частиною 5, ч. 7 ― частиною 6.