Іван Франко – творець прагматичної системи конкретних завдань для України і сучасності.

І сказав Він: «Поправді кажу вам, що ні один пророк не буває приємний у батьківщині своїй»…[1]

Сперечатися із тим, що сказано в книзі книг, як на мене, даремно. Скільки ми, українці, мали своїх пророків, скільки геніальних людей робило спроби вказати нам на наші помилки, показати дороговказ у майбутнє, та все марно. Геніальність наших науковців, письменників, людей з великої літери, найперше цінять за кордоном, а тоді вже в нас. А жаль…

Мудрі люди, що живуть на зламі епох, до певної міри мають цей дар пророчості, дар передбачити різні варіанти розвитку подій, і не лише політичних. Не подумайте, що вважаю Івана Франка святим, аж ніяк, але вникнувши глибоко в суть його праць і зіставивши певні події, зрозуміла, наскільки він хвилювався за долю країни, як він переглядав різні варіанти її подальшого майбутнього і що він пропонував для того, щоб полегшити певні процеси і явища. На підтвердження своїх слів наведу висловлювання В. Здоровеги: «Вдаючись до метафорики, можна сказати, що він був не Мойсеєм, Вождем, а Мислителем, Пророком з неминучим компонентом касандризму, тобто із здатністю передбачати, але без можливості практично змінювати хід реальних подій. Він робив чесно і геніально те, що мав робити й аналізувати, радити, передбачати, застерігати.»[2]

Скажете, не зробив Франко нічого особливого. Змушена не погодитися – в нього ціла схема розвитку української державності, з врахуванням її історичного минулого, сучасних йому реалій, зовнішнього фактору, сили і спроможності молодих українців і т.п.

О. Забужко[3] називає це «будительством» і зазначає, що саме така функція покладалась на інтелігенцію того переломного часу. А ще ця дослідниця, на пару з відомим українським істориком Я. Грицаком[4] цитує вірш І. Франка «Сідоглавому» і пише про, так званий собачий обов’язок, проводить аналоги з Т. Шевченком (…Та не однаково мені, Як Україну злії люде, Присплять, лукаві, і в огні, Її, окраденою, збудять… )*. Дивно, чому вони не цитують «Не пора, не пора…» чи інші, більш відомі вірші Каменяра. Пояснюю це тим, що завжди легше придумати теорію, а тоді під неї підібрати факти. Ні в якому разі не назвала б це будительством.

Таким словом можна назвати політичну діяльність чи громадську роботу І. Франка та інших діячів, яку згадувана дослідниця називає страхом неготовності до змін, що надходять (із цим погодитись можу). Його творчий доробок – це, радше, звернення до наступних поколінь, адже, погодьтеся, що селяни не мали змоги зачитуватися поезіями чи іншими творами даної особистості, тим паче, що значна їх частина публікувалась у «Літературно-науковому віснику», тираж якого, аж ніяк не говорить про його масовість чи доступність великому колу читачів.

Як би там не було, сучасники використали частину порад Каменяра, адже досвід створення організацій, групування довкола спільної мети, стало в пригоді нашому народові у період після Першої світової війни. Я. Грицак зазначає, що реальні досягнення державного будівництва у період існування ЗУНР у великій мірі, завдячується високому ступеню організації народу.[5]

Відомий галицький історик, сучасник Івана Франка, І. Шараневич писав у одній із своїх праць, що лише в джерелах є історична правда. Тому про джерело найкраще говорити мовою джерела. Таким чином, я пробую пояснити свої розлогі цитування.

Іван Франко наголошує, що: «Вся людська історія – се ненастанна боротьба, ведена різними способами, а все для однієї цілі, аби удержати себе і своє потомство. В тій боротьбі раз у раз гинуть мільйони людей, в ній на протягу нашої історії погибли тисячі й мільйони громад, племен і народів, лишаючи місце іншим, сильнішим, здібнішим, щасливішим. Власне в тім, що в тій боротьбі удержуються сильніші, здібніші та тривкіші, лежить джерело людського поступу»[6]. У нашому випадку ми повинні стреміти до отримання своєї держави, до свого ідеалу. «Усякий ідеал – се синтез бажань, потреб і змагань, близьких, практично легших, і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого.»[7] «Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на ньому буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки»[8].

Так Іван Франко передбачав швидкий розпад Російської та Австрійської імперії. Показовим є той факт, що своєю статтею «Поза межами можливого» він раніше, ніж відома брошурка М. Міхновського «Самостійна Україна», задекларував принципи самостійництва.

Єдине, що не передбачив Іван Франко – утворення Радянського Союзу, адже вважав, що існування такої держави це абсурд. Щоб не бути голослівною, наводжу короткий фрагмент із статті Каменяра, де він наводить ознаки держави, яка, на його думку, не мала права на існування. «По думці соціал-демократів, держава – розуміється будуща, народна держава – мала статися всевладною панею над життям усіх горожан. Держава опікується чоловіком від колиски до гробової дошки…   …Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді певні гачки, що будять поважні сумніви. Поперед усього та все можна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. …Народна держава сталась би величезною народною тюрмою».[9] Страшно, але правда…

Іван Франко був постійно націлений в майбутнє. Вірячи в те, що отримає Україна незалежність, написав для неї, її громадян низку порад, стосовно поведінки, діяльності… Чи не основними завданнями є ті, що висвітлені в таких цитуваннях: «Перед українською інтелігенцією відкриється тепер, при свобідних формах життя в Росії, величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю суспільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та притім податний на присвоювання в собі якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може статися.»[10]

«Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно бути у нас голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні всі, без виїмка, поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природніми засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим , хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його.[11]

Дослідник творчості Каменяра В. Мазепа, з цього приводу говорить наступне: «Як бачимо, тут сформована ціла і послідовна програма становлення – на базі українського етносу – історичної нації українців, програма, що повністю відповідає загальним принципам історіософії Франка і ґрунтується на глибокому розумінні історичного шляху України».[12]

Подає Іван Франко і ряд порад для молоді, щодо їх поведінки, роботи, адже: «…наша Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів.»[13] Для того, щоб її не різали і експериментували з нею, молодь: «…поки молода, повинна набиратися всякого знання теоретичного, повинна, як ті бджоли, літати по всіх нивах людської освіти і культури, збираючи все, що піднімає і окрилює людський ум і облагороднює серце, тямлячи тільки одно, що практичне життя жде тіко серед рідного народу і що все, чим багата і сильна людськість, буде в данім часі придатне і пожиточне і для нашого народу.»[14]

Говорить Іван Франко і про співпрацю з діаспорою, робить на цьому великий акцент. Всі відразу скажуть, що це в нас працює як ніде, адже українська діаспора це своєрідний феномен. Але, якщо вдуматись, то наші зв’язки з діаспорою можна назвати односторонніми.

Окремі настанови дає письменник, публіцист для галичан, адже не даремно Галичину називали «українським П’ємонтом». Знаючи це, галичани, часто люблять зазнаватися, вважаючи себе кращими українцями від тих, хто живе на Східній чи Південній Україні, забуваючи, що вони такі ж громадяни України, як і «західняки». Тому Іван Франко зазначаючи хиби мешканців Західної України , такі як: «неточність, балакучість та пустомельство, брак характерності, індиферентність та моральна грубошкірість, байдужість до важних загальних справ, а завзятість у дрібницях, пуста амбітність та брак самокритики, парадування європейськими формами при основній малоосвітності та некультурності…»[15], – радить їм не поводитись як піонерам: «але рядовими в великім ряді і не сміємо своїх дрібних локальних справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу»[16] І далі веде Каменяр: «Наша аж до границь безхарактерності посунена толеранція хиб та слабостей наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської громадської діяльності, мусить уступити місце живішому моральному почуттю і енергійній реакції против усякої моральної гнилизни, що грозила б розпаношитися в наших громадських відносинах.»[17]

«Наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутному народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею»[18]. Кожен другий українець, що мешкає на західноукраїнських землях, з гордістю, із блиском в очах скаже: «Ми зробили майдан!» І тут вони ставлять крапку, вважаючи, що цього достатньо для побудови своєї держави, і забувають, що: «… свобода – не готовий печений хліб, котрий можна краяти і їсти; свобода – се школа, в котрій люди вчаться жити по-людськи, так, аби нікому не було кривди… Тільки сама свобода і ніхто інший не може приготовлю вати чоловіка й цілий народ до свобідного життя»[19].

Повертаючись, до сучасності, то лейтмотивом нашого постмайданного життя можуть стати слова І. Франка, що дають нам надію: «…поступ не йде рівно, а якось хвилями: бувають хвилі високого підйому, а по них наступають хвилі упадку, якогось знесилля і зневір’я, потім хвиля знову підіймається, знов по якімось часі опадає і так далі»[20].

Й. Здоровега свого часу написав: «Інтелектуальні уроки Івана Франка не були сприйняті в історичному минулому, не засвоєні вони до кінця сьогодні».[21] Якщо у публіциста були настільки хорошими візії майбутнього, то чому б нам не повірити в те, що будемо жити в щасливій державі, якщо виконаємо його вказівки. Звичайно не пропоную усім «сісти за книги» цього українського генія, адже це не реально, але хоч інколи звертатись до настанов цього великого сина українського народу, пропагувати його погляди на світ, життя, на думку авторки даних рядків, можна і потрібно.

Починалася ця робота біблійною цитатою, з Вашого дозволу, таким же цитуванням і завершу. «Шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам»[22]. Свого часу Івану Франку українці дверей до своїх сердець не відкрили. Будемо сподіватись, що наші сучасники відчинять двері до душ і сердець для того, щоб у них увійшли і залишились там франкові настанови.

[2] Здоровега В. Іван Франко і українська публіцистика // Дзеркало тижня.- червень,2006.

[3] Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період.-Київ: Факт, 2006.-156 с.

[4] Грицак Я. «Дух, що тіло рве до бою…». Спроба політичного портрета Івана Франка.-Львів: Каменяр, 1990.-176 с.

* Т. Шевченко Мені однаково чи буду…

[5] Грицак Я. «Дух, що тіло рве до бою…».-172 с.

[6] Франко І. Що таке поступ? // Зібрання творів у п’ятдесяти томах.-Т.45.-Київ: Наукова думка, 1986 (далі – Т.45).Т.45.-С. 329

[7] Франко І. Поза межами можливого // Т.45.-С. 284.

[8] Франко І. Поза межами можливого // Т.45.-С. 284.

[9] Франко І. Що таке поступ? // Т.45.-С. 341

[10] Франко І. Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі // Т.45.-С.-404.

[11] Франко І. Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі // Т.45.-С.-405.

[12] Мазепа В. Історіософські ідеї Івана Франка // Киевская старина-2000.-№3.- С. 46

[13] Франко І. Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі // Т.45.-С.-404

[14] Франко І. Кому за се сором? // Т.45.-С. 245-248

[15] Франко І. Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі // Т.45.-С.-407

[16] Франко І. Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі // Т.45.-С.-405

[17] Франко І. Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі // Т.45.-С.-406-407.

[18] Франко І. Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі // Т.45.-С.-406.

[19]Франко І. Панщина та її скасування 1848 в Галичині // Т.47.-С. 92 с.

[20] Франко І. Що таке поступ? // Т.45.-.-С. 309

[21] Здоровега В. Іван Франко і українська публіцистика // Дзеркало тижня.- червень,2006.

[22] Біблія.-