ВЕДМІДЬ, ВОРОНА ТА ЛИСИЦЯ

Одного разу ведмідь, ворона та лисиця летіли разом в літаку, хоч вони і не домовлялися летіти разом, а просто так трапилось. Бо, правду говорячи, як ворона, так саме й ведмідь були посварені з кумою лисицею. Ворона була сердита на лисицю ще відтоді, коли сиділа на гілці, тримаючи в дзьобі сир, а хитра лисиця почала її вихваляти, що вона найліпша співачка з-поміж всіх птахів, що в неї ангельський голос і що, нібито соловейкові нікуди рівнятися з нею, а накінець попросила її заспівати. З гордощів ворона втратила голову й просто забула за сир, який тримала в дзьобі й закаркала на весь рот, тоді, як ви вже знаєте й самі, сир випав з її дзьоба, а хитра лисиця вхопила його й пішла, гордо помахуючи хвостом.
А ведмідь як буде доброї дяки на хитрунку лисицю? Хіба не через неї ходить він тепер без хвоста?.. Правда, в нього залишилося трохи з твого хвоста, та хіба то хвіст?!..
Ей, який у нього був колись хвіст!..
Мав би його й сьогодні, та послухався лисиці й пішов риболовити з хвостом встромленим, взимку в холодну воду, – лід заморозив його хвіст, а коли за ним бігли собаки, він схопився тікати, а хвіст зірвався, й так він тепер залишився куцим. Позаяк бачите, не могли бути доброї дяки на куму лисицю ні ведмідь ні ворона. Тому обоє дивилися лихо на лисицю й почали поміж собою розмову, бо, як говорить старе прислів’я: «Ворог мого ворога мені приятель».
А ведмідь почав угощати ворону зі своїх ласощів, які взяв з собою в дорогу. Мав він і медку солоденького, й варення з малин та зі всяких лісових плодів, і всяких інших ласощів.
Ворона вгощалася, наче зі свого, вже почала дратувати ведмедя, та як покажеться він перед лисицею, що сердиться на ворону? Тому він через силу посміхався й припрошував ворону вгощатися ще. Ворона пхала свого дзьоба то в одну банку, то в іншу й, каркаючи прихвалювала, який солодкий та ароматний медок та варення, на злість лисиці, яка тільки слину ковтала. Ой, як їй хотілося один раз, бодай один разочок встромити свою лапку в банку й покуштувати солоденького медку. А ворона, наївшись досхочу, почала іншим докучати ведмедеві: хустину, щоб витерти свій дзьоб, почала вимагати, газету вирвала з його рук та окуляри зняла з його носа, й що тільки вона на робила?
Ведмідь почав кипіти зі злості, але терпів, не казав нічого вороні й мабуть і не сказав був нічого, якщо кума лисиця була сиділа тихо. Та хіба могла вона стерпетися?.. Скориставшись нагодою, коли ведмідь повернув погляд в інший бік, вона жуп! – встомила лапку в медок. Та ох, лихонько!.. Саме в той час ведмідь повернув голову й спіймав її. Це вже було надто забагато для нього.
– Досить!.. Надоїли ви мені обидві!.. – заревів ведмідь і, схопивши лисицю та ворону, викинув їх через вікно.
– Ой лихонько!.. Ря-ря-туй мене, добродійко, бо я не вмію літати! – не своїм голосом заверещала лисиця, падаючи стрімголов з літака.
– Якщо не вмієш літати, то чому чіплялася до чужого меду?! – розсміялася ворона, й помахуючи крилами, полетіла вслід за літаком.