Андрійкові чобітки

Те, що хочу розповісти вам, трапилося дуже давно, але мені здається, що то було вчора, – коли ми з Андрійком брели снігом через берег до присілка, в якому знаходилася наша школа.
Коли доходили до хати, в якій вчились, вчителька роззувала нас, терла наші змерзлі ноженята, а взуття ставила сушити біля грубки.
Коли ми кінчали уроки, вона допомогала нам взуватися. Та одного разу Андрійкові ноженята чомусь-то не влізали в чобітки. Вчитилька таки добре намучилася, поки взула Андрійка.
– Криві, – промовив Андрійко, дивлячись на носки своїх чобіт.
– Що криве? – запитала вчителька.
– Чобітки, криві, – закліпав оченятами Андрійко.
Вчителька пурхнула сміхом:
– Ну і взули ми тебе, правий чобіток на ліву ногу, а лівий на праву. Нічого, знімемо їх і взуємо, як слід.
Таки добре опріла бідна вчителька, перевзуваючи Андрійка.
– Ось так, – промовила задоволено вчителька.
– Це не мої чобітки, – сказав задуманий Андрійко.
– Ой, дитино, горе нам з тобою, – гірко посміхнулася вчителька і почала знімати Андрійкові чобітки.
– Так, а тепер котрі твої? – запитала вчителька, вказуючи на ряд чобіток, що стояли біля грубки.
– Вони не там, – відповів Андрійко.
– А де? – здивувалася вчителька.
– Вдома.
– Андрійку, дитино… Таж ти не прийшов босим до школи? – старалася зі всіх сил залишитися спокійною вчителька.
– Ні, я прийшов взутий, – запевнив її Андрійко.
– Ну, тоді вкажи пальчиком на ті чобіткии, в котрих ти прийшов до школи.
– В цих! – радісно вказав Андрійко на чоботи, які тільки що зняла вчителька з його ніг.
– Та ж ти кажеш, що вони не твої?
– Це чобітки мого брата, мати казала взути їх сьогодні, бо мої понесла полагодити до шевця.
Вчителька погладила Андрійка по голівці і взялася втретє взувати його.
– Ось так! А тепер надінемо кожушок, шапку, рукавички… А де твої рукавички Андрійку?
– В чобітках, я їх запхав туди, щоб не загубити.
Вчителька почала сміятися із сльозами на очах і взялась знову роззувати Андрійка.