Черешні

(Спогади)

«Поблискують черешеньки
В листі зелененькім.
Черешеньки ваблять очі.
Діточкам маленьким.»

(Л.УКРАЇНКА)

Там за городами, де починається широке, аж до самого лісу поле, ясно червоніючи, стоять Бойчукові черешні.
Одні з них старі, широкі, інші високі й розкішні як дуби, а на вершку кожної з них майорить розіп’яте опудало. Здалека вилискують на сонці червоні ягоди, ваблять і манять до себе. Не можна не подивитись туди. Та тільки подивитись і ковтати слину, бо хто насмілився б перелізти через хвилястий пліт до Бойчукових черешень? Та не через опудала. Ні! Вони не страшні для дітей. Вони розіп’яті лякати пташок, але й ті вже привикли до них, і, наситившись зі плодів черешень спокійно відпочивають на їхніх дрантивих солом’яних капелюхах. Навіть старого Бойчука не боїться ніхто, бо всі знають, що старий недобачає і недочуває, хоча ціле літо ходить зігнений в три погибелі поміж черешнями, викрикуючи: «Ой, виджу, виджу тебе, шебинику! Ану, злізай, бахуре, з черешні, бо якщо ні!..» Люди сміються з старого, навіть і пословицю видумали: «Говорить сам з собою, як Бойчук в черешнях». Але в старого є вірний Тарко, якого не обдуриш. Великий і страшний, як вовк. Як насторожить вуха, як загарчить, то мороз лізе спиною.
Від згадки про Тарка мені стає моторошно і відразу забуваю про солодкий смак черешень, а тут до мене ще й бабуся: «Ану, Іванку, скокни до вуйни Василини під ліс і випроси трохи ґасу, бо тут Циля надулася і здохне бідна козуля». Скокни, Іванку, ніби той «під ліс» за порогом, а до лісу… А ще до того, до вуйни не доберешся тільки повз Бойчукові черешні. Іду, що поробиш, треба рятувати бідну Цилю. «Та бігом Іванку, бігом!» – гукає за мною вслід бабуся. Я бігом-бігом, та тільки до Бойчукових черешень, а там наче закам’янів – ноги не слухають, не рушають зміста.
Дивлюсь навкруг, Бойчука нема ніде, а черешні немов простягають до мене свої рясні червоно-зелені гілочки, ягоди нібито просять мене: «Зірви, зірви нас!» Я не спам’ятався, як переліз через пліт і опинився на черешні. Та тільки хосни, бо не встиг зірвати ні одної ягоди, як появився Бойчук з довгою драбиною на плечах, з відерцем у руці, а за ним вслід його вірний Тарко.
І на котру з черешень, думаєте, почав старий вилізати? Так ви вгадали. Але поки він виліз, я вже не був Іванко, а розіп’яте опудало. Старий капелюх впав мені аж до самої шиї, дихати нема чим, а старий – дві ягоди до рота, одну у відро, а далі вішає відерце на гілку, припалює цигарку, пісеньку мугикає і Тарка сварить: «Ти вже свого хазяїна не пізнаєш, шибенику, що тільки гарчиш на черешню?!»
Здалека доноситься голос бабусі: «Ів-а-а-анку-у-у!». А старий знову припалює цигарку, знову пісеньку мугикає… Крізь дірку капелюха мені видно, як бабуся йде стежиною до вуйни під ліс, видно, як повертається, а старий знову цигарку попихкує, знову пісеньку мугикає, вже сонце за обрій сідає, а мені причувається голос бабусі: «Куди ти пропадав, шибенику? Хосни з тебе, як з пса сала!».