Великодні гулі Івана Дюрія

(Напіввигадане)

В житті, як на довгій ниві, – всяке буває, а він ні сіло, ні впало: «Чому били жону, Дюрію?». Та чому бив? Хотів відповісти, та хіба було часу? Лусь зліва, трось справа – і вже на підлозі. Грім небесний би го спалив з міліцістом! Ще посміхається нехарь, допомагає піднятися, а як тільки на ногах, знову лусь-трось – в очах зелені звізди, у вухах шум, і я знову на підлозі. «Би ви пам’ятали, як бити жону!» – на ви зі мною паскуда, поважає, а б’є, як Перденко в бубен, била би го сила Божа! Добрий на розум, як цап на муда! – «Чому били жону, Дюрію?» Хіба з добра б’є ґазда жону, чи з буйності? Приділи йому, Господи, таке добро та буйність! А до того ще й штраф плати – «Закон такий, – каже, – чоловік не має права підняти руку на жінку!» Що то за закон? Якесь беззаконня одне! Хіба Святе Письмо бреше? «Чоловік – глава жоні!» – так пише! Відколи світ світом так було, бо жона взята з ребра чоловікового, а він мені тут «… закон так пише!» Та свистів я на його закон! Кожен порядний ґазда б’є жону бодай раз у говіння і двічі в м’ясниці, бо вже так було з діда-прадіда, а він тут «Чому били жону, Дюрію?». Здурів світ, не інше, так перейдемо на ніщо, бо хосна з небитої жони, як з коси неклепаної! І смій тепер підняти руку на неї. Посмієш?.. Вдариш сьогодні, а завтра міліціст: «Чому били жону, Дюрію?» – і не дасть відповісти, оправдатись, пояснити, що вчора ще зранку все в тебе не йшло, як тому лад. Корова витрутила рогами сіно з ясел і потоптала під ногами, сусід межу перекосив, а до того ще й Дувид дві деці горівки в свої біхили* дописав, а він тобі «Чому били жону, Дюрію?». Та почекай ти, Варваро, навчу я тебе, як міліцістові мельдувати. Навчу!.. Ой навчу! Ще залишились три тижні до Великодня, і тоді побачиш ти темного міліціста! Не потикняє** тобі свячена пасочка, Варваро, ой не потикняє! – тішив себе Іван Дюрі. – Таки завтра по-несу арвон*** до Тончія, аби за-грав мені на Велекдень, щоб так заграв, аби му душно ста-ло! Скільки хоч дам, аж би-м тиждень драчував, але дам! А він най смичкає веселої новти ****, і не сам, а з Перденком, з бубнем, так! Аби-с тямила, Варваро, до своєї дошки, як мельдувати міліцістови! Так, най грають музики на моїм подвір’їчку, аби міліціст більше не питав «Чому били жону, Дюрію?», і не тикав під ніс «..так закон пише!». А погуляти можна, хай чує все село, які музики в Івана Дюрія. Хай заздрять, як гуляє Дюрі, бо життя, то не лиш драчка***** та фіресиня****** в очі, ой ні, Варваро! Ще три тижні до Великодня, і побачиш ти гулі!»
Три тижні Варвара Дюрійова не могла намилуватися Іваном. Навіть голос не підніме на неї, не те щоб руку насмілився, тільки: «як ти скажеш» та «добре, Варваро». «Ну і виправив йому роги міліціст. Треба було давно замельдувати, дивись, який спокій – сиди та командуй! Ще й на Великдень музики найняв».
Та не довелося Варварі довго радіти, бо лиш Тончі торкнув смичком струни, а Перденко вдарив у бубен, Іван потяг її до танцю. Ну і потанцювали! Подвір’я не вистачило їм, так розкрутив нею, а коли опинилися серед ниви, Варвара босими ногами потоптала всі капустяні качани – ревіла-кричала, та пусто, Іван крутив нею, як на тірібомбі*******. Раз у раз випускав з рук, тоді Варвара летіла, падала, але Іван підбігав і обдерту, подряпану, піднімав і починав знову кружляти нею, бо закон не пише, що не можна з власною жоною погуляти.

*  біхил – зошит.
** потикняти – посмакувати.
*** арвон – аванс.
**** новта – мелодія.
***** драчка – дворучна пила.
****** фіресиня – тирса.
****** Тірібомба – карусель.