Кожен день, коли я прокидаюсь від того, що мене пестить промінчик сонця, до мене приходиш Ти. Ти приходиш до мене і ввечері, з першою зіркою, і осінню з першим опалим листочком, і зимою з першим снігом, навіть весною і літом – Ти з’являєшся разом з розквітлими квітами і перелітними птахами. Ти зі мною всюди і Тебе нема….
Ти не такий як інші, Ти далекий від мого ідеалу і у натовпі я б ніколи не подивилась на Тебе. Ти потрапив у моє серце випадково, залишив там глибокий слід і пішов, не залишивши нічого, крім гіркого присмаку втраченого щастя…
В Тобі поєдналися тепло сонця і холод морозів, лагідність весняного вітру і безжальність буревію, в Тобі всі демони пекла і Ти посланець раю, з Тобою відчуваєш блаженство, але ніколи не знаєш, коли отримаєш ляпаса. Ти складаєшся з протилежностей і ми з Тобою теж протилежності, може саме тому нас так притягує невідома сила, так сильно б’ється серце і Ти так жадібно шукав мої губи. Може….
Ти став сенсом мого життя, але з Твоїм останнім “Прощай…” в моєму житті нічого не змінилось. Тепер я живу, щоб бачити Тебе у перших промінчиках сонця, у перших зірках, у опалому листі, адже ти повернешся, обов’язково повернешся з перелітними птахами чи з першими весняними струмочками і ми знову будемо разом… Назавжди…
Сподобалось? Поділись з іншими...
Скуштуй ще смаколиків:
Круто!
Але якісь такі надії… вони все таки є коли ніби й їх нема… цікаво!
Надії завжди є, коли є бажання щось повернути. Навіть малесеньке бажання, заховане десь глибоко в собі, про яке ніколи не зізнаєшся навіть собі, не те, що комусь, народжує сподівання і надію.
Як там кажуть, надія завжди вмирає останньою і в судомах…
Ну реанімація надії звісно то добре.. тіки коли вона є а можливості нема – то не надто добре…
Надія не розуміє того, чи є можливість чи ні. Для того вона і надія, щоб сподіватися на деколи абсолютно абсурдні речі….
Виходить що надія – то наш внутрішній упир! Він невтомно поїдає нас зсередини не питаючи про наші бажання і не визнаючи своєї марності.
duvnuj каже:
Ну можна й так сказати.
Ми так побудовані, що завжди на щось надіємся, чогось сподіваємся. Може воно й добре. Якщо не мати ніякої надії, то й сенс життя втрачається, бо зникають мрії, сподівання, очікування, адже в їх основі теж надія….
loreleya каже:
Або ж лишається ціла купа часу для реального життя, реальних цілей, нових мрій, нових досягнень…
Я трошки інше мала на увазі. Надія в тій чи іншій формі присутня в нашому житті завжди…
Та так то воно так.. ніхто не сперечається… тіки чи вона завжди потрібна…
duvnuj каже:
Може й не завжди. Але частіше всього від нашого бажання вона не залежить. Така собі невеличка “автономія” нашого мозку)))
Надія???
А всі цілі ми як досягаємо? З чим йдемо у завтрішній день? Яка невимовна сила хтовхає нас на ризик? Чи не у всьому що ми думаємо, робимо ми приховуємо надію? Треба мати неабияку відвагу аби визнати свою слабинку!
@ metamorphoza:
Та от і я про те саме. Повторюся: надія є навіть тоді, коли ви вже самі вірите в те, що її немає….
Лірично))