той, що йде вперед.

він ішов по вулиці, сам, танцюючи повільне танго зі сніжинками. він йшов і йшов, топчучи своїх партнерок ногами. він йшов, не озираючись на них. він йшов, і поряд не було нікого, крім них.

він повертався з минулого, впевнено крокуючи в майбутнє, залишаючи за собою лиш сліди. чорні сліди на засніженому асфальті.

ніхто не знав ким він був, що там інші, він сам не знав свого призначення, свого імені, свого минулого і майбутнього. він називав себе просто – “Той, що йде вперед.” а люди, які знали його, згадували під іменем Він.

Він був, неповторним, єдиним,  хто відчував час, хто відчував його тягучість і плинність, хто відчував його сьогодні, вчора і завтра. Він просто йшов.

куди Він йшов не знав ніхто. Ніхто, так звали його уявного друга, що загубився в часі та просторі за дивних обставин. на зламі віків, чи то тисячоліть Ніхто просто пішов у небуття. і не повернувся. пішов, залишивши лише чорні сліди на свіжому снігу. Ніхто пізнав його суть, і зник, досягши вершини пізнання, зник. в пісках часу, в туманах небуття і в сутінках майбутнього. Ніхто був унікальним. Ніхто єдиний, хто пізнавши Його не змінився. ніхто не міг більше назвати себе “Ніхто.” “ніхто, Ніхто, НІХТО” раз у раз виривався з Нього крик.

падав сніг.

кружляли лялечки-сніжинки.

йшов Він. йшов у майбутнє з минулого, щоб змінити сучасність, щоб змінити нас.

кожен хто зустрічав Його, кожен, хто спілкувався з Ним хоч одну мить, змінювався, змінював своє ставлення до часу, своє ставлення до життя. “Він розкриває очі” казали випадкові співрозмовники і йшли. йшли як Він. вперед, вперед, вперед, топчучи свіжий сніг.

Він був посланцем Часу, який всі так любили марнувати, посланцем, що приносив останнє попередження. останнє для адресата і єдине для Нього. Він не приходив двічі,

колись і Він був такий як і ти, і я, і кожен з нас. але в одну мить все змінилося. Він отримав попередження і зрозумів.

чорні сліди в його пам’яті залишало кожне попередження і за тисячі років своєї подорожі вона стала зовсім затоптаною. чорною від спогадів про перехожих, про тих, чиє сприйняття навіки змінилося. Він ніс пізнання, як потім виявилося, відповідь на питання про сенс життя. Він був невизнаним пророком – незнаним, невідомим і безликим.

“зажди, розкажи ще щось” кричали Йому перехожі, “відкрий нам ще якусь таємницю” благально звучало Йому у слід. але Він йшов. йшов, залишаючи новий відбиток у своїй памяті, новий слід на чистому снігу.

кожен бачив Його по своєму, кожен бачив Його інакше. кожен сприймав Його унікально. і кожен розумів Його запізно. хапаючись за останню соломинку мчався за Ним, біг, мчався, падав і знову підводився і знову біг. але марно. Його було не наздогнати. а Він все танцював своє вічне танго зі сніжинками. повільне і швидке, шалене і пристрасне і

Він був завтра, вчора і сьогодні. Він був час. Він був простір. Він був пізнання. Він був невловимим посланцем нам. він ніс останнє попередження. Він йшов, а сніг все падав і падав.