Кращий друг

Коли знімаєш однокімнатну квартиру, і вже другий тиждень в тебе на підлозі, в спальнику, спить твій кращий друг, то можна з’їхати з глузду.
Кращий друг не робить нічого паскудного, ну, з того, що можуть робити гості: він акуратно миє за собою посуду, збирає збриту щетину в умивальнику, складає свій спальний мішок в рюкзак, рюкзак ставить в шафу, і взагалі, Макс – найзручніший з найзручніших пожильців. А крім того, мій кращий друг.

Перший тиждень ми щовечора розпивали якийсь алкоголь – коньяк, настоянки, віскі чи й по пляшці пива, – і згадували «молодість». Згадувати «молодість» в двадцять сім років, це значить згадувати студентські роки, гуртожитки, голодні п’ятниці, п’яні тусовки і відомих блядей. І решту з тої ж опери – спогади закінчуються приблизно за п’ять-шість днів, і наступний тиждень ми з ним дивились фільми.

Хороші фільми, про війну, справжніх чоловіків та роздертих на шматки супергероїв, про всілякі цікаві   речі, про голих тьолок з розставленими ногами і силіконовими цицьками, знову-таки про війну і зброю, про все, на що можна сказати: «Ти бачив?!». Хороші, одним словом, фільми, під хороше пиво з хорошою рибою. З хорошим другом. Останні дні другого тижня я ненавидів Макса до глибини душі.

Коли я повертався з роботи, всю дорогу з офісу до свого дому я уявляв, що моя квартира порожня, що клятий спальний мішок Макса спалений і розвіяний за вітром, а його зубна щітка лежить в смітнику з токсичними відходами. А сам Макс виїхав кудись в Нідерланди. Або в Гонконг. Або на півострів Тасманію. Але я повертав ключі в замковій шпарині, і перше, що бачив: Максове пальто на вішалці. Все те ж чорне кашемірове пальто, і ті ж чорні шкіряні туфлі фірми « Looter » .

І мені доводилось вітатись з ним, щосили зціпивши щелепи, а потім до вечора сидіти і тупитись в екран, стискаючи щосили в руці запотілу пляшку пива. І думати: рак. Рак легенів. Смерть може наступити за тиждень. Або краще інсульт. Обірваний тромб – і ти труп. Просто не прокидаєшся. Або просто – впасти на гострий кут стола, тіменною частиною голови, килимок недавно сковзнув, і в тебе вже проламаний череп. Люди помирають так легко і так часто, думав я, але чомусь не ті, чия смерть була б зручна тут і зараз. Як несправедливо, думав я.
Думав про свого кращого друга.
Про кращого друга Макса, який був настільки кращий, що колись я навіть продав свою машину, аби врятувати його від міліції.

Це був не першої свіжості сірий «Форд», ради якого я два роки горбатився ночами барменом в більярдному клубі. Ради якого я не висипався два роки, і два роки нормально не їв. Два роки дихав прокуреним повітрям більярдної і виводив п’яних відвідувачів поригати в туалет. За ці два роки мені двічі ламали ребра і одного разу більярдним києм підбили око. А ще я привик до соєвих котлет і вермішелі швидкого приготування, заробив гастрит і хронічний радикуліт.
Я звик спати по чотири години на добу (у кращому випадку) і умудрявся читати конспекти лекцій під барною стойкою, при світлі оранжевої тьмяної лампи, і через це тепер ношу окуляри,окуляри в двадцять сім років.
Ще я за ці роки двічі провалював сесію і ризикував вилетіти з університету, моїй мамі приходили попереджувальні листи, і вона випила добряче відро корвалолу.

Але я вперто щовечора ішов в більярдну, на розі, з потрісканими столами і кулями, і до самого ранку ошаліло тер сірим рушником гранчаки і чарки. А зранку ходив на пари. Але я купив собі «Форд». Я купив його за два роки, сам, сам собі, за свої власні гроші, я довго вибирав машину на ринку потриманих авто, я прицінювався і прискіпливо облюбовував кожну деталь, і коли я вперше сів за кермо, повернув ключі, відчув вібрацію мотору і виїхав за ржаві ворота авто ринку, я плакав.

І через півроку Макса зловили обкуреного з двома чи трьома пакетами марихуани прямо під університетом, прямо в сквері, серед білого дня він обдовбаний в гавно стояв і сцав на клумбу під навчальним корпусом. Як розповідали очевидці, він гиготів навіть тоді, коли його пакували в «бобік».

Не гиготів він тільки тоді, коли йому довелось платити взятку тим самим міліціонерам, аби його не вигнали з університету чи – того краще – не посадили. І я продав свій «Форд».

Отака в нас була дружба. Кращий друг. Мій кращий друг. Який жив у мене вже другий тиждень, бо розлучився, і не мав куди подітись.

- Через тиждень піду дивитись на цю квартиру…. – каже мені Макс, – Тисячу в місяць, центральне опалення, меблі і євроремонт. Район пішохідний. Як думаєш?…

- Супер. – кажу я.

- Або є ще варіант… Правда, дорожча, але зате з балконом.

- Угу. Балкон це добре.

- Да. – погоджується Макс, і випиває пива з пляшки. Коли він робить ковток, його кадик рухається вгору-вниз, як стрілка на хронометрі.

Коли ти в когось в гостях, завжди почуваєшся в чомусь винним. Винним, скажімо, в тому, що забув закрити кришку унітаза чи прищемив дверима хвіст котові. Чи що від твоєї чашки на столі залишився слід. Або що просидів на дивані вм’ятину. Або що надто сильно стукнув дверцятами холодильника.

Коли в тебе хтось в гостях, завжди відчуваєш роздратування – навіть щиро і від душі не бажаючи того. Навіть не усвідомлюючи того. За вм’ятину в дивані, придавлений хвіст кота чи обпісяний ободок унітаза. І чим довше гості затримуються, тим більше дратуєшся, і тим більше почуваєш себе винним.

- Макс, слухай – кажу я.
Кадик Макса рухається знову вгору і опускається вниз – він знову робить ковток. Коричневе горлечко пляшки дзенькоче об його зуби.

– А пам’ятаєш мій «Форд»?

- «Форд»? – Макс здивовано відриває погляд від екрану телевізора, – А-а… Ну так… Він мене врятував тоді від великих проблем. Я твій боржник до кінця життя, старий.
І він плескає мене по плечі.

- Боржник… – бурмочу я собі під ніс. Він мій боржник. А я, виходить, хто? Банк, кредитна спілка, лихвар, чи як… Я ніби власник боргової розписки, якою не можу скористатись. Бо якщо твій боржник – твій кращий друг, то який толк із цієї розписки? І який толк з дружби, якщо твій друг – твій боржник?

- Знаєш, ніякий ти мені не боржник, забудь. – кажу. Макс дивиться на мене з піднятими бровами, кліпає раз і другий:

- А хто?

- Друг. – кажу я, – Кращий друг.

- А-а! Ну тоді ок! – каже він, мій кращий друг, підморгує мені і чокається своєю пляшкою з моєю, – За дружбу!

- За дружбу… – автоматично повторюю я, і раптом розумію, як мені полегшало. Просто камінь звалився з серця. Стало раптом так просто і радісно, що я аж усміхнувся сам до себе – напевне, вперше за кілька останніх днів. І я сказав:

- Друже, тут недалеко є готель. Переночуєш там, ок? Поки не знайдеш собі житла.