Чуже Місто

Присвячується львів’янам. І всім, хто відірваний від рідного гніздечка.

Чуже місто не зігріє…

Димним ранком виходжу з дому. Ще темно, на вулиці листопад. Першим снігом вночі накрило ледь живі, задохлі деревця, пожухлі кущі і машини, що битком напихані в дворі. Тут не вистарчає гаражів і парковок. Тут – мегаполіс.

Мій шлях прямує до метро, до справжнього сучасного концентраційного табора. Щоденно, з шостої ранку до першої ночі, мільйони людей випускають у повітря свої бактерії і віруси. Тепер давайте не будем дивуватися, чого ми всі хворієм грипом і туберкульозом – ми їздимо в метро. Десятки метрів під землею – це пастка для душевно хворих. Душні вагони… люди, як шпроти в банці, а я бовтаюся на поручні, мене зажали, як виходити, на думку не спадає… Через три зупинки все ж таки вдається вилізти, ще десять хвилин і я на роботі.
Мокрий асфальт, ще досі темно, лише далеко-далеко ледве видніється бліда смужка світанку. Хотілося подумати, що день буде ясний. Але він не буде. Тут над містом смог. Тут – мегаполіс.
Йду повільно, піднімаюсь в горку, стараюся не спішити, не хочу бути схожою на сіру масу. Я не звідси. Я інакша. Тому, щоб не загубити індивідуальність, мушу виділятись будь-яким чином. Я завжди хожу по лівій стороні, там переважно мало народу. Люблю ходити одна, за сім хвилин встигаю настроїтись на робочій лад. Тут так бракує спокою… Тут – мегаполіс.

Позаду на табло великими червоними цифрами світиться «-1 С» і ще «07:43». По мені рівняються Куранти, кожен день обертаюсь саме в 43 хвилини.
З рота пара. Слухаю цокіт своїх каблуків. Люблю цей звук. Одразу згадую, як він лунає на площі Ринок. З мокрої після метро спини збігають мурашки, і по тілу розливається ніжне тепло. Від спогадів. Мені до Львова – 1482 кілометра. Десь там, за шторками туману, зараз так само прокидається моє місто. Через дві хвилини вдарить дзвін на Ратуші. Так реально бачу, як зграя голубів розлітається в різні сторони від пам’ятника Федорова. А біля Лялькового театру зі скрипом карабкається під горку трамвай.

Треба бути уважніше, переходжу дорогу в непризначеному місці. Я так роблю завжди, бо мені так зручно. Йти до переходу дуже далеко, могли б зебру і тут намалювати. Що характерно, практика стрибання перед машинами мегаполісу дуже помагає жити в рідному маленькому містечку (зараз потрібно легенько посміхнутися). Ага, тут без посмішки не виживеш. Тут – мегаполіс.

Щось у мене серце вискакує… Мабуть, воно рветься туди, за сотні верст. Нічого, лишилось не так багато терпіти. Років через п’ять я буду приїжджати сюди на екскурсії, а час, проведений під вічно сірим небом, серед висоток і наскрізь просоченого маслом асфальту, згадувати, як температуну галюцинацію.
Таких, як я, тисячі – розкидані по світу, відірвані стебла від коріння. Відень, Франкфурт-на-Майні, Мадрид, Париж, Брюссель, Лондон, Оттава, Нью-Йорк – мені ще пощастило. Мене доля закинула далеко, але в межах досяжності.

Чорт, на прохідній знов не працює турнікет. Охоронця на місці нема, а я хочу на роботу, дідько забирай! Теж мені бізнес-центр в мегаполісі. Хм…

На вечір сніг тане. Це ще не зима, це так, капость якась для різноманіття, не все ж людей дощем поливати, все одно розумніше не стають. А там – у найкращому в світі місті – ця сірість і вологість виглядає особливо, надаючи історичним будівлями власного настрою, індивідуального шарму.
Роблю висновок, що в більшості своїй тільки львів’яни так цінують своє місто. Можна, звісно, взяти і ширше, сказати, наприклад: весь Захід… чи всі українці. Та ж я веду свої думки особисто до Львова – міста казок. І моя казка ще розпочнеться, вона попереду, я це знаю. В теплій квартирі зігріється тіло, душа лишиться холодною. Чуже місто ніколи її не зігріє. Як би не було комфортно фізично, існують ще і духовні цінності, ними жива душа людини. Вір в мене, Львів! Я повернуся, бо інакше не зможу…