Святослав Віталійович Хокуїст Войовничий каже:

А я, її син, впринципі за таку штуку.

А можна спитати чому?

Моя мама зробила величезне дослідження на цю тему, провела не одну конференцію. Вона, як лікар, і як викладач медицини виступає проти евтаназії.
А я, її син, впринципі за таку штуку.

Мені було важко найти десятий! тому я найшов цей))) добре шо я на старості хоч шось ще находжу тут!

Нє, ну все-таки я дуже противна :D .
Дивний, дякую, але то 9. А 10 – Записки самогубця

УРАААААААААА!
10-й ювілейний допис!!!!!!!!

Дякую Автору. Чергова Ваша стаття, де мене не залишає байдужим сама постановка проблеми. Питання самогубства, евтаназії та аборту надзвичайно гостро постали в західноєвропейськом світі. Хоча це дискусії, які ведуться переважно на рівні протистояння з державними інститутами та церковною догматикою, проте вони губляться в лабіринті юридичних, медичних та моральних аргументацій. Одного разу уклавши “суспільних договір” людина зробила державу зацікавленою стороною власного права на життя. Ця проблема існувала і раніше, як до появи держави, так до самої  її постановки, проте для надмірної лібералізації західного світу та загострення протистояння держави і громадянського суспільства питання на зразок евтаназії виступає “межевою ситуацією” (загострення, критична ситуація). Так, згідно Гайдеггера, в умовах “закинутості” (приреченість на життя; людина не вибирає, коли і чи загалом вона хоче народитися) людини у світі її Смерть залишається тим єдини неповторним в чому вона відрізняється від інших. Прошу вибачення за можливу складність та химерність висловлювання, проте, перш за все, це питання світогляду та особистого вибору (навіть божевільного) людини, який не можна адекватно передати словами та не має сенсу поза мисленням людини, перед якою постав цей вибір. Або ми визнаємо виключне право людини на смерть (це не стосується аборту, оскільки це потенційний вибір замість того, хто його так ніколи і не реалізує), або в супротивному уся подальша дискусія захлинеться в протистоянні різного роду нормативностей (медичних, юридичних, моральних тощо).
Щодо мене, то в мене не має відповідь на це питання. Це своєрідна “дилема вязня”, коли будь-який вибір несе певну рівень ризику за умов відсутності знання про кінцевий результат. Міра ризику та результат буде встановлена лише після вибору, коли не має шляхів для відступу або не можна повернутися до статусу-кво. З однієї сторони, я проти, щоб цей вибір робив будь-хто окрім самої людини, а з іншої, я категорично проти узаконення евтаназії, адже в такому разі легітимізується не просто розширення особистих прав людини, а ознаки “природного стану”, на противагу якому була власне створена держава.
П.с. Про дилему евтаназії знято іспанський фільм “Море в собі” (“Mar Adante”). Його велика перевага в тому, що це зразок незалежного кіно, яке не боїться нерозуміння із сторони глядача.

“ми вирішили шо ми не прості люди а боги, які можуть вершити долю не лише свою, а всього живого на землі.” –   Дивний, молодець. З цією фразою згідна не то що на 100, а на 200 %.
Якщо ми живемо, значить це комусь потрібно. Якщо людина страждає, але не помирає – значить це має якусь ціль, і те що ми не розуміємо чи не бачимо її, абсолютно не відміняє чи не нівелює цю ціль. Обов”язок рідних – все зробити для того, щоб полегшити страждання.
Особисто для себе, я не впевнена, що я змогла б собі пробачити вбивство рідної людини, не залежно від того, як би я собі не втовкмачувала, що це “на благо”….

Я коли читав про то якраз подумав про фільм “Мла” і тут через пару рядків Актор якраз пише про то Ото гон як співпали думки
 
 
Загалом є одне дуже велике ДЕЩО… один нюанс який слід врахувати.
От ви всі такі гуманні і не хочете шоб людина мучилась. Ну там скажімо аргументуєте що не виживе і таке інше… Ще раз пояснюю – того не знають навіть лікарі! Щоразу натикаємось на замітки про то як людина хотіла жити, або як чиясь любов додала їй сил і вона вижила, хоча “надії на одужання не було”, “лікарі попередили родичів про неминучу смерть”… Висновок: не знає того ніхто! І якшо факт неминучості смерті не доказаний – то це тупо вбивство.
 
 
А такі аргументи як “ми ж тварин усипляємо” – то взагал смішно! А ще ми їх каструємо, ще ми виносимо смертні вироки, ще ми робимо аборти, ще ми викидаємо живих дітей на смітник, ми розвязуємо війни де гинуть мільйони, ми розробляємо смертельні віруси, ми робимо експерименти над живими істотами, ми розробляємо небезпечні для життя і людства технології  … і багато чого ми робимо! Бо ми вирішили шо ми не прості люди а боги, які можуть вершити долю не лише свою, а всього живого на землі.
І не треба казати шо то тут ні до чого. Ми робимо то все не на благо! А бо ми так хочемо! Або нам так вигідно..

Питання і справді дуже спірне.. Я згідна з Лорелеєю в тому плані, що якби евтаназію легалізувати у нас — то це неодмінно спричинило б хвилю зловживань та злочинів. Але з іншого боку, як явище, мені здається, воно має свої світлі сторони… Наведу один житєйський приклад, можливо трохи неприємний, але він яскраво відображає саме цю тему: в однієї людини (співробітника моєї мами) був цукровий діабет, як відомо дуже страшна хвороба. Розпочалась гангрена, довелося відрізати ногу, тоді почали гнити кістки, він не міг поворухнутися, страшенно мучився від болю, і надії на порятунок не було вже жодної. Він просто в нестерпних стражданнях чекав неминучого кінця, і ще й його на додачу мучило те, що він завдає стільки клопотів та страждань своїм близьким.
Тож хіба не є проявом гуманності вибавити людину від таких страждань, знаючи, що розв”язка усе-одно неминуча і це лише питання часу?…..
Я не можу сказати, що я категорично за чи проти, лиш як і усі висловлюю думку, що це двояке питання із своїми плюсами та мінусами, але усе ж таки — врешті-решт, присипляємо ж ми тварин із жалю, щоб вони не мусіли страждати…..

Ну на війні там неповноцінно психологічно внормавані були люди, тому й ці факти не можна використовувати в даному дописі, адже живемо в придатний на 99% для лікування час… хіба фінансово не кожен може…
Ну але суть чому я згадав про війну думаю зрозуміла…

Щодо війни. не зовсім так. На війні евтаназія теж була досить широко розповсюджена, правда в не зовсім гуманній формі. Так звана “куля друга”, коли солдат був важко поранений і не міг далі продовжувати війну, але і надати йому допомогу в даний момент не було кому, так само як і винести з поля бою. В такій ситуації солдати просили друзів застрелити їх, щоб не потрапити в полон.
І ще один факт. Після 2 світової війни було засуджено 4 сестер милосердя, які працювали в польових госпіталях за те, що вони вбивали ранених солдатів: під час сну заливали їм в дихальні шляхи воду, щоб ті захлинулись. За словами медсестер їм було шкода солдатів, які мучились від болю і важко дихали. Іншим двом заважали поранені тим, що вони вночі стогнали від болю. Винними себе сестри не визнали.
То в мене питання: вони вчинили правильно? Ніби полегшили страждання людям, які і без того могли б вмерти. А може б і не вмерли. Суть в іншому: солдат пройшов війну і вижив там для “благої смерті” в лікарні, де йому мали б допомогти….

Ну в мене не зовсім так що кістка зламана… у мене хребець розтрощився… осколки врізаливсь в нерви…. короче говорячи на волосинках від вічної коми або паралізації тіла… якби я був навіть паралізованим, чи лежав у комі, я би ніколи не сказав що хочу померти, хай безруким, безногим… я живу… для чогось живу, а не помер! Чи лежачи в комі навіть… мої батьки ніколи би мене не вбили! Хоч 10 хоч 20 років, якби пришлось чекали би, адже надія є… А лекімія, та інші форми раку… може ти на це скажеш що це вигадки – але ж існують люди які це пережили, які жили з такими виліковними хворобами до старості літ… здорова, психічновнормована людина ніколи не бажатиме смерті собі… навіть на війні, коли солдат вмирав і просив його вбити щоб не мучився, все ж його рятували, вони повертались до нас героями, можливо без руки чи ноги, чи з якимись недоліками, та вони опісля були все життя  вдячні тим, хто їх врятував, а не вбив!
 
Що доброго в смерті? Полегшення? Так я це відчув коли проснувся під час наркозу в самому процесі операції, коли мені забракло дихання і я відключився… я відчув полегшання, але біль близьких, переживання, мої надії на продовження життя мені надали сили, звісно не без допомоги лікарів…
 
Невиліковні хвороби? А що як? Що якщо ти вбєш свою дочку бо та мучиться, а наступного дня найдуть вакцину, яка цю хворобу знищує? Що ти тоді будеш відчувати?
Знаю, можливо знов назвете мене фільмозависним чи щось подібне. але… ось у фльмі “Мла”… поспішив герой і вбив всіх з ким був, щоб вони не страждали в муках, адже думав, що все закінчилось… і коли побачив що люди врятувались вірою і надією на краще, зрозумівши що вчинив, що доброго в тому що він поспішив і вбив близьких йому людей?

перелом хребта-це перелом кістки, грубо кажучи.
і вона зростається і все ок.. може бути, що людина ходити не зможе ціле життя.. але, то сумні мінуси
звичайно, бажання жити-не лишнє, навпаки воно стимулює одужання.
це на психічному рівні.
ок. розібрались.
а є такі хвороби, де молись-не молися нічого не допоможе.. і наше превелике бажання жити – теж..
просто таке як лейкемія, чи рак.. від якого рано чи пізно помирають..
чи навіть, коли людина в комі, навряд думає, як хочеться жити..!
я не іронізую, але є випадки, коли бажання помагає, а є, коли хоч бийся головою об стінку..
от на приклад, при А/ H1N1 – сильно того хотячи, можна виздоровіти..)

О, Актор молодець! Дивись, Наталка, дуже гарний приклад: коли людина мучиться, але її тримає бажання жити і вона перемагає хворобу. Хоча перелом хребта – травма дуже серйозна і болюча…

Наведи в приклад себе…. ну не зовсім така ситуація, але…. декілька місяців назад я потрапив у лікарню з переломом хребта… я мучився, мені боліло, тіло було оніміле… але ж не робили мені ніяких наркозів чи щось типу того щоб я не мучився(бо я і не просив як би не хотілось), мені давали ліки, щоб до операції тіло було готовим, а не так – зробили наркоз, операцію робити відразу не дивлячись на ніякі фактори, що можуть привести лише до погіршення стану.
Нехай ситуація не та, але ж суть одна – Якщо готувати людину до смерті таким чином як в дописі, якщо вона психічно нестабільна в той момент і хоче смерті без страждань, то це велика помилка кожного, адже тобі позбавляємо життя без надії на продовження його!
П.С. і в мене був момент коли здавалось, що вже не зможу жити як інші люди, не зможу ходити, рухатись, відчувати… але я надіявся до останнього і надія виправдала себе, зараз я можу ходити, згодом зможу сидіти, а з часом і все остальне як і раніше… А подумати що було б якби я до операції скерував себе проти життя і закінчив самовільно фатально? Чи варті були мої муки? Так, я щасливий що, можу жити!