Я плакала, а ти …ти пригортав
Мене до себе.
І мокрі очі цілував,
І шепотів „ Не треба”.
Навіщо нас з’єднала доля?
Чом невблаганний час
Дає невідповідні ролі
Тобі…мені…для нас?
Хотілося, щоб все було найкраще,
Хотілося любить.
Та, бачиш, не для мене щастя,
Для мене тільки мить.
Я буду жить тією миттю,
Як ти мене в той вечір обіймав,
Як пригортав мене до себе
Як мокрі очі цілував…
Сподобалось? Поділись з іншими...
Переглядів: 509
Скуштуй ще смаколиків:
Гарно і романтично. Хоч і досить сумно.
Вітаю з дебютом!
Жёстко. И я бы сказал жестоко.
Ну, що я можу сказати – вірш просто суперовий!!!
Він пройшовся по мені так само, як і я по ньому і осів, залишивши слід…
Не знаю, Вас, шановна автор, але хотів би відповісти невеличким поетичним маневром. Хочу обовязково почути, що ви думаєте з того приводу, можна прозою, бо не знаю, скільки в мене натхнення вистачить на поетичну творчість
Хочу запатентувати на спільноті варіант відповіді на вірш віршем
Це не є відповідь автору, бо я 1) не знаю автора
2) не знаю, кому вірш адресований.
То скажімо так – гіпотетична відповідь, якою вона могла б бути, якби була…Або – якою була б, у разі, якби вірш був адресований мені – бо погодьтеся, він може бути адресований кожному і більшість з нас була у подібній ситуації…На жаль. Чи на щастя
Справжній і останній
Так – МИТЬ. Вона мені шепоче
Не можна мучить так людину.
Не знаю я, чого сама вже хочу
Але тебе покину я, покину.
Я знав цю відповідь, я знав, що це кінець
У мене 6 відчуття працює тут і всюди,
Та серце знову йшло на клятий герць
Щоб хоч на мить відчути – ЛЮБИТЬ.
Ти бач, я також МИТЯМИ живу
Ловлю їх там, і тут і всюди
І бачитиму завжди – в сні чи наяву
Як від болю плачуть твої груди.
Так, я цілував тебе, і обіймав
Так ніжно все було – природньо й чисто,
Хоч я тоді вже знав – о добре знав –
Що нас нема, що двом нам тісно.
Ті поцілунки я запамятаю на віки.
Те серце билося так гаряче і ніжно,
Якби ж його від мене не закрила ти,
Якби не бачив погляд твій проміжний…
Час звів нас разом і тоді, і N днів назад
І ще раніше, й задовго до недолі
Щоб дати шанс побачити відкат
І слід невдало застосованої волі.
Він дав нам шанс на фініші життя
Яке прийде так швидко, так жорстоко
Дізнатись, що ТИ і Я – ми підем в небуття
Відчувши дотик вічності глибокий.
Востаннє я відчув взаємний дотик твого тіла,
Востаннє так відчув я танець твоїх ніжних губ
І присмак квітки. Все, кінець, неначе дуб,
Я руки розтулив і чайку відпустив, як ти того хотіла…
Гарний ліричний вірш про почуття..але чомусь видається, що можна б було ще продовжити)
Lyanalada – якщо можна уточніть, просто щоб не було конфузу – коментар 4 стосується допису чи вірша у коменті
Якщо допису – то мусить автор дати відповідь, а якщо коменту – то буду я відповідати 
це до вірша horej…чомусь він мені здається незавершеним і можна б було ще дописати…але це тільки моя думка, і автор не змушений дослухатись)
Всім дякую за кометарі. lyanalada – багато було дописано і навіть переписано після цього вірша. Та шкода, що той кому, писалося не почув. А закінчення – поезія “Через десять років”…
Класний віш…
Дивно, не знаю чому але в першому рядку в мене після “ти..” чомусь асоціювалось відразу продовження” … ти реготав”
А може, він тоді й реготав.
З неї. Подумки. З маленької дурепи, яка щиро вірила, що от він дізнається про її почуття – і все в них було класно. Не склалось.
Знаєш, от в мене була одна …
я їй вірші писав і вона це любила,
вона мене так слухала, очима душу сверлила,
не бачив я недоліків, не бачив її збоку,
хотів щоб було добре все, але зрада чекала ходу,
вона з ним переспала, мене вже обминала,
я поки то усе не знав, так довго мучився, себе пиляв,
а потім як дізнався – навіки розпрощався, нема про неї згадки,
які б не були у життя загадки,
та ось вона вернулась, колечком хизанулась,
а потім нагадала що мене тоді кохала,
я сильно розізлився, та втримався, угомонився,
я просто промовчав, в думках у далечінь послав…
І ось знову і знову заводить про це мову,
мені це доїдає, життя моє терзає,
Та я на це усе виробив моду, -
Хочеш чути слова мої? влюбись у мене знову,
Хай чоловік замітить це, мозги їй трохи вправить,
А то вона в любві давно, пробачте, но не “шарить”…
Вона сміялась так раніше, та хто ж тепер сміється,
Життя – це дивна штука, завжди хто зна як доля обернеться!
horej, гарний вірш, вітаю з дебютом.
) 
До Майкла. Відкрила в тобі ще й талант поета. Дуже гарний вірш і таке враження, що ти дійсно відповідав автору)) Хоча… Ситуація, описана в вірші автора, досить поширена і тому легко поставити себе на місце адресата. Але це не применшує твоєї заслуги. Скидаю капелюха ( правда в мене його нема
а я похвалю пана Актора.. навіть якщо це Актор – то це арлекін сумної ролі…
Але все взято ним з життя і я то бачу. І я то розумію. Ми всі прості (ну крім тих вийобистих – вони не прості але то не їх привілей, а їх вада). А прості люди можуть торкнутись прекрасного. Безкоштовно.
Дякі) Доля така штука… а Актором став я, коли пройшов тернистий шлях поразок, як казав Сальвадор Далі “Дякую моїм ворогам, якби не вони я би не став тим, ким я став”
Хоча ніколи нікого не вважав за ворога, просто “друзі” ставали знайомими, знайомі – чужими, чужі зникали з мого поля зору і виход на сонячне світло)
Дякую, Лорелея!
Дуже дякую, просто – ситуація дійсно дуже подібна до тієї, до рокової…І дійсно – багато хто міг би себе поставити на те саме місце - я вже про то писав в першому коментарі :wink: