Дивись на мене, бо за стільки років
Змінитися ми встигнути змогли.
Нас відділяє всього кілька кроків
І час, що ми окремо прожили.
„А ти такий … Такий , як був раніше,
І ті ж лукаві бісики в очах.
А пам’ятаєш, щоб було тепліше,
Тримав колись ти сонце у руках?
А ти такий… Ти зовсім не змінився,
Хіба вогонь в очах твоїх пригас…
Казали, що ти ніби одружився,
А у затишші винуватий час.
А ти такий… Чого такий похмурий?
Невже тому, що тут мене зустрів?”
І піднялась в душі його зажура,
І так він раптом відповів:
„А ти така – тебе і не впізнати,
Чарівна, загадкова і проста,
Я мусив би тебе колись кохати,
А зараз кидайся хоч із моста.
А ти така – в тобі отого дива,
Що знав колись, ні в кому не знайшов,
А ти така… а ти така вродлива,
В твоїх очах – надія і любов…”
„Спинись.Не треба. Хай ідуть секунди…
Дивись на мене. Роки вже пройшли,
У світі болю, де живуть приблуди,
Щасливими ми стати не змогли.
Нас віддалили вже давно прожиті роки,
Не повернути того, що у нас було
Нас розділяє не лише п’ять кроків –
А те життя,яке повз нас пройшло…”
Зміст нагадав пісню Час рікою пливе..
А хіба ні? Все міняється. Але те, що вище написано, було насправді…
Чудовий вірш. Дуже зворушливий, видно, що писався натхненно. Насичений емоціями, котрі передаються читачеві. Прекрасні слова :thumbsup:
дуже спообалось)
а за роки сум не пройшов…
хм, то не зовсім, мабуть, стосується вірша, але мене це дуже зачепило
“А ти такий… Ти зовсім не змінився,”
- дуже часто трапляється, що ти знав одну людину, але пройшов час, і все змінилось – тепер тобі не так комфортно, бо ти кажеш: “Блін, та я одружився із іншою людиною, що із тобою сталось”. Так, усе міняється, а людина тим більше… але ж… часом ті кляті зміни все руйнують….. так, кожна зміна – це рушій прогресу (чи регресу), це те, що допомагає нам уникнути “застою”, але ж часом той “застій” такий приємно-солодкий”, що ти хочеш зупинити мить, але ж дзузьки!
Кожен обирає те, що йому підходить на конкретний момент. Але через певний час починаєш розуміти, що це не виправдано. Але, дійсно, bodyk , погоджуюсь – інколи певні миті бувають аж занадто солодкі, і хочеться гукнути”Зупинися, мить, ти прекрасна”. Може, за це і варто душу Мефістофелю, га?
Ех,Актор, скільки я всього повитирала і повикидала…Але все ж таки, це теж наше життя, наш досвід. Гіркий, можливо, але ж досвід…
Правильно – треба викидати ті вірші на смітник історії – і палити всі мости – паліть мости, люі мої, і все буде добре
Рвіть ті спогади і викидайте їх нафіг. Хай не мучать вас! 
А що, на цьому у нас можна заробити гроші?
і ще, питання до всіх: як ви гадаєте, чи можна бути поетом на комерційній основі?
bodyk , не знаю…В мене, наприклад, не виходить писати на замовлення
Я з 2-ого курсу, як ще навчався в інституті почав писати вірші, а згодом і іодногрупникам за гроші, щоб вони могли перед дівчатами випендрюватись) моя відповідь – можливо!)
Дякую авторові за такий гарний і зворушливий вірш.
Повернути минуле чи зупинити мить таки певне нереально.
Але знаєте що? Викидайте ви ті віріш, паліть, все відкидайте від себе – робіть що хочете. Але память не зітрете. Себе не обманете. І від спогадів не втечете. І через 10 років… в один погожий день, який не віщував біди у вас трапиться зустріч…
а може варто так прожити, щоб обставини не створили навіть думки про “таку зустріч”?
Так, варто. Але обставини все одно вас зустрінуть напевно, хоча…
Ні з думками ні з обставиними сперечатись сенсу нема. А жити треба якнайкраще!
Дуже дякую автору. Вірш просто шикарний, є такі моменти, що можуть розбудити пам”ять, бо згідна з Дивним – стерти її нереально. Але й жити минулим теж не можна. І в момент таких зустрічей завжди треба знати, що теперішнє завжди краще, ніж минуле, а що було – те було і пішло, щоб ніколи не повернутись…
Саме тому треба розрізняти і знати – що ж дійсно пішло.
стерти не можна, а от затерти чи притерти дуже реально і потрібно, часом ловлю себе на думці, що надто багато всього у мене в голові крутиться, от повикидати б частину, бо трапляється, що для нового там уже нема місця
форматни…
все викидати не хочеться
ухти… я нібито ше зовсім молода, а все оте читаючи відчула…
а спогади викинути нереально.. може хібащо, якщо ти впевнений, що ніколи більше людину не побачиш.. а от якшо ти можеш час від часу зустріти ту людину, яка колись займала важливе місце в твоєму серці десь на вулиці чи в магазині.. коли ваші погляди будуть час від часу ніяково зустрічатись… і не тому, шо любов ше жива, а тому, шо живі спогади….