Все у світі має свої барви: і люди, і відносини, і почуття… Головне – це вміти побачити те внутрішнє сяйво, яке вдихає життя і кольори у все на світі. Вправний митець лише за допомогою кольорів може передати найскладнішу гаму людських відносин і почуттів. Очі людини, яка щаслива, світяться золотими і жовтими барвами; очі нещасливої людини [...]
Переглядів: 1,934
Скуштуй ще смаколиків:
У мені ці всі кольори присутні… я актор по житті) :thumbsup:Класний вірш!
Ой тьфу, помилився… проза
Дякую за відгук, але взагалі-то, це не вірш, а швидше нарис, проза
Ці кольори присутні в кожному з нас ( ну принаймні в мому баченні ) – в більшій чи меншій мірі – і не тоді, коли ми граємо якісь ролі – а коли є наодинці самі з собою…
Хоча нє… я не вмію ненавидіти
Ну буває позлюсь трохи на “кривдника” і забуваю, або навпаки бажаю подружитись, помогти йому змінитись на краще… 
Всі ми кольорові як і всіт навколо нас… але головне бачити ці кольори.. всі! ане закриватись пеленою якогось одного.. будь то чорний чи червоний… чи голубий)))
дуже сильна метафора!
Дуже гарно продумано і описано.
Ми робимо життя яскравішим. І ми фарбуємо його в різні кольори. Кожен з нас є художником. Головне вміти правильно змішати фарби…
Суперськи сказано! Мені дуже сподобалась сама форма викладу… блін, часом для мене важливіша форма ніж зміст, можете у мене кинути пилою “Дружба” за це
2 loreleya: може перенести допис у розділ проза чи есе? обидва у нас присутні
“Горбатого могила виправить” – ну принаймні я так вважаю. Той, хто зробив підлість один раз, зробить і другий… Не бачу сенсу в фальшивих ненадійних людях поруч…
2 Бодик. Ну так допис і є в розділі Проза, хіба ні?
Яка між ними різниця? скаіжть мені літератори?
Есе – це обов”язково художній твір, а проза – не обов”язково має художню цінність, можуть бути роздуми, факти, розповіді. Грубо кажучи, то все, що в нас знаходиться на головній сторінці – проза. І ще, есе – коротке, тоді як розмір прозового твору ніхто не обмежує…
ну принаймні, то так наскільки я знаю…
Стаття супер, але де з чим не погоджуюся. От з цим.
“Той, хто програв, буде заліковувати рани, а переможець приречений на вічне щастя…” Ще невідомо, хто переміг. Іноді переможений виявляється переможцем. Вам так не здається? Плюс – вічного щастя не має.
Ні, у цій справі не має переможених і переможців. А якщо кохання подібне до змагання – то не кохання, а дійсно гра – сіпання за ниточку, сьогодні мяч на твоєму полі, завтра на іншому – що то за кохання? Якщо хтось з вами бавиться в кохання – посилайте таких людей нафіг. З коханням не бавляться.
Майкл.. кльово сказана..
пам’ятаю, хтось мені вже таке казав про переможеного і переможця.. :wink:
але, дійсно те, що хтось розчарувався в кохенні, а звідси в тій людині, що принесла розчарування, ще зовсім не свідчить про те, що переможений в поганому становищі.
деколи доля фільтрує трохи, з ким нас зводити, а з ким ні..
сорі за третє слово
а щодо есе – дійсно класне, насичене символізмом..)
не знаю.ю в кого як, але мені кохання асоціюється з БІЛИМ кольором..
а от червоний колір радше з пристрастю.. чимось мимовільним..захопленням..
дякую за есе..))
Во-во!!! І я так кажу :thumbsup:
Це я проте, що погоджуюся з коментарем 12.
Дуже дякую за коментарі.
Але я мала на увазі, що все наше життя – це величезна гра, а кохання – одна з найбільших і найважливіших міні-ігор. Гра – не в поганому значенні слова, не як притворство чи нещирість.
2 michael: а чому такий песимізм? чому немає вічного щастя? Зауваж, я зараз не говорю про АБСОЛЮТНЕ. Щастя може бути чимісь затьмарене – але воно від цього не перестає бути щастям. Невже коли ти посварився з коханою через розкидані шкарпетки чи невчасно поданий обід, то ти одним махом перекреслюєш ваше минуле і майбутнє і кажеш: “все, то не щастя, то гра, мною бавляться?”
2 natalka: дякую за бачення, в кожного свої асоціації з кольорами…
пи.си. а на моє запитання так ніхто і не відповів… Чому б то?
Ти пропонуєш гру влюбов?
Ну по-перше, я нікому нічого не пропоную
Я мала на увазі, чи ви готові в принципі до нових вражень, стосунків, можливо навіть болі чи розчарувань. Чи закриваєтесь в собі і вважаєте, що краще не мати ніяких стосунків, ніж ризикнути і, можливо, обпектись?
Ну, звичайно – через невчасно поданий обід чи розкидані шкарпетки мочити одне одного не варто – погоджуюсь, я просто трошки в більш глобальному масштабі говорив про кохання як про гру. Речі, описані вище, – то побутові проблеми, я на то увагу не звертаю. Бо побутові взаємини трошки далекі від кохання як явища. Звичайно, що такі речі не можуть затьмарити щастя. Але щастя можуть затьмарити або зруйнувати повністю огого скільки ще всього. А чого його немає вічного? Та тому що нічого вічного не має у цьому житті: ні кохання, ні здоров’я, ні будь-чого іншого. І щастя тут не вийняток. Згідно твого підходу – ми наролилися щасливими і живемо у суцільному щасті – просто час від часу воно затьмарюється. Хм, але чомуь існують ці розриви, ці постійні цикли життя, сварки, депресії, непорозуміння, самогубства і так далі. Людина буває щасливою циклічно у своєму житті, то щаслива, то нещаслива – і так все життя. На жаль…
Я зараз закнувся і не готовий до стосунків (замкнувся вдома і ше пів року не буду виходив для подібного)
Готовий. Я завжди готовий. Питання – чи потрібно? Згоден, то вже інше питання.
Гм.. щастя – то мить.. ні?
а ось песимізму не треба. його і без того не бракує.
“Згідно твого підходу – ми народилися щасливими і живемо у суцільному щасті – просто час від часу воно затьмарюється.” – ну не зовсім те я мала на увазі. Ти можеш бути щасливим в коханні, але мати купу проблем на роботі чи вдома і навпаки. Тому я знову таки підкреслюю – абсолютного щастя не буде ніколи ( або це буде тільки мить – тут згідна з паном Людвігом), але щасливим в чомусь одному можна бути ( не побоюсь цього слова) вічно.
Що пояснити, що маю на увазі, приведу такий приклад: нещодавно дивилась по телевізору (на жаль, не пам”ятаю ні передачі, ні каналу) репортаж про сімейну пару: вони разом вже 70 років, разом пережили війну. Зараз їм обом більше 90, але вони сидять поруч на лавочці, тримаються за руки і розповідають про своє життя. І це не гра на публіку, бо просто неможливо підробити ту ніжність в очах, з якою вони дивляться одне на одного, те, як вони подають руку чи опікуються. Хіба це не вічне щастя? Чи ти думаєш, що в них не було горя?, Що в них було легке життя? Але вони таки зуміли зберегти ту іскру, що їх зігрівала і давала їм силу все пережити…
Ну то будем співати тепер!
червоний то любоооооов, а чорниииий то журбааааа
А за пісню дякую. Чомусь ніколи не асоціювалась вона в мене з цим дописом, а зараз зрозуміла, що дуже підходить…
Ну був такий настрій на поспівати… от прочитав допис і пісня уявилась!
Загалом ми можемо скласти ще одну пісню… за мотивами цього гарного твору!
Гарно. Читається так, наче автор вміє бачити ауру людини і це не проза, а стаття про сяйво, що є у кожному
Десь читала, що від кольорів яким людина себе оточує, може залежати і внутрішній колір. То ж як вам бракує любові оточуйте себе яскраво-багряним, червоногарячим і любов прокинеться у ваших серцях
fistashka каже:
Та прочитати можна й не таке! Якшо все читати, то ми дізнаємось що мало не пів нашого життя залежить від всяких дрібниць, що нас оточують!
Мабуть це цікаво знати, але таке все осягнути нашим умам не під силу!
Хіба що присвятити все своє життя тому, що вдягати лише те що треба, їсти що треба, жити як слід… меблі по фен-шую ставити і таке інше. так до божевілля недалеко!
duvnuj каже:
Згідна
. Все що нас оточує – це певна інформація. Навіть барви внутрішні і зовнішні. А вже нам вирішувати, що нам треба знати, а що і ні, на що дивитись, а на що закривати очі…. 
fistashka каже:
Я погоджуюся… але то ми можем так вибирати лише з того що ми вже знаєм, або з того що нам доступно (або радше легкодостпно) до пізнання. Але є багато такого (навіть я б сказав більшість) чого ми не знаємо, не можемо знати, або не можемо добути таку інформацію, або це нелегко дізнатись – того що нам дійсно потрібне.
Але, таке вже життя. І мабуть воно б не було навіть близько таким як є якби ми могли хоч половину знати того що хочемо.
Я здається закрутив шось…
duvnuj каже:
Закрутив, та твоя філософія мені зрозуміла. Дійсно так є. І добре, що кожен новий день дарує можливість пізнавати.
І кожна нова подія чи сама людина може зробити ширмочку, яка закриє від пізання тебе надовго… Ніхто так не віддаляє нас від пізнання як ми самі! Бо найкраще сховати там де не будуть шукати – на видноті. От ми й не бачим очевидного. Або не хочем того бачити.