Вечоріє. Ще хвилину тому таке яскраво-голубе небо вкривається криваво-багряними та світло-рожевими бліками – буде дощ. Але зараз я насолоджуюсь останніми промінцями сонця, які пестять мої щоки. Їхній дотик нагадує дотик маминих рук – такий самий ніжний, теплий, він дарує впевненість у собі і віру в завтрашній день, віру в себе. Землю густою ватою оповивають сутінки. [...]
Переглядів: 471
Так вдало передано емційно-ситуативний відтінок… Таке враження що сам там стоїш під тим дощем і думаєш про нього… переносишся в момент
Прикольно!
“Тож нехай насолоджуються тим, що уявляють себе гігантами у макросвіті, навіть не знаючи, що вони – найменша піщинка”.
Так, Лорелея – ще менша, ніж піщинка…Ніхто, просто нуль, або взагалі ще менше. Людина – найслабша ланка у Всесвітній ієрархії. Можливо тому вона найнещасніша…Але люди самі винні – бо вони нездари і тільки про то і думають, якби перетягнути ковдру з когось на себе. Одна їх єдина місія. І всі ті слова, і все решта – то є тільки виправдання своєї власної ницості й мізерності…Але така наша місія – бути носіями хворобливих бактерій і вірусів, носіями брехні й страждань – бо хто буде брехати – дерево? коли воно росте і йому пофіг, річка? яка тече і їй пофіг, тварина? яка має кілька інстинктів – не вмерти з голоду і розмножуватися, чи може природа? яка взагалі сама по собі, і їй нічого не потрібно доводити – вона є сама по собі сила. Сама по собі…
Тільки людина, плюгава, мусить щось комусь доводити, щоб виправдати своє існування й свою мізерність…
michael, якісь дуже песимістичні настрої. Так, люди дійсно дуже високої думки про себе, але в порівнянні з природою вони нікчемні, але ж не настільки. Ми таки можем щось зробити і при великому бажання навіть хороше, головне не задирати високо носа і не дивитись тільки на себе, не прагнути комусь щось довести…
“Тільки людина, плюгава, мусить щось комусь доводити, щоб виправдати своє існування й свою мізерність…”
а шо? дуже навіть нічогенька думка!
яке цікаве бачення дощу.. я – людина, яка ніколи не любила дощу (хібащо, коли сидиш на підвіконні і, не вмикаючи світла, спостерігаєш за ним із теплої кімнати).. Але читаючи цей допис я перенеслась на якісь кілька хвилин туди.. під дощ… туди, де літній задушливий день завершується теплою зливою.. і це було чудово.. відкрила для себе такий раніше холодний і такий неприємний дощ, як шось прекрасне..
Завжди приємно, коли можеш допомогти людині подивитись на якісь речі по-новому… А загалом наше життя має стільки маленьких приємних дрібничок на які не звертаєш увагу…
Отож. Спостережливість – от що дає змогу відкривати світ по-новому.
Або ж такі творіння, як ось це – теж розширюють наші погляди.
А про спостережливість – тут був допис на Спільноті. Гляньте там в попередніх
якось випадково випустив це есе… і дуже шкодую, що не бачив його раніше, воно зараз неабияк актуальне… у нас у Львові дощі
ніколи ще так гарно не читав про дощ… теба буде якось начитатись про нього, а потім літом вибігти та й помокнути трішки під ним…
Міхаель: “Так, Лорелея – ще менша, ніж піщинка…Ніхто, просто нуль, або взагалі ще менше. Людина – найслабша ланка у Всесвітній ієрархії.”
Можливо і так, але наша сила у єдності… і коли ми разом, ну тоді ми просто непереможні! (не плутати із ніякими політичними гаслами)
Ну, як мене сьогодні Бодик тільки не називав – :thumbsup: , добре, що мене можна називати по-різному.
Окай – коли ми разом – то виходить ми купа піску – пісчинка до пісчинки. А пісок важкенький, і всі грузнуть у ньому. Хм, можливо і так…
2 bodyk: “теба буде якось начитатись про нього, а потім літом вибігти та й помокнути трішки під ним…” – головне, щоб ти після того не казав, що твоя хвороба – то моя вина
А взагалі, всім дуже дякую за відгуки…
Так і проситься акт групового мокнення під дощем! )))) а потім хворіння і групового лікування
це все класно, але не зараз.. а коли на вулиці тепло і на тобі якийсь там легкий одяг, а не кожух..)))
Згідна з Бджілкою, мокнути треба влітку, коли вдітий легко….
Та й мокра футболка виглядає набагато краще, ніж мокра шуба