Вечоріє. Ще хвилину тому таке яскраво-голубе небо вкривається криваво-багряними та світло-рожевими бліками – буде дощ. Але зараз я насолоджуюсь останніми промінцями сонця, які пестять мої щоки. Їхній дотик нагадує дотик маминих рук – такий самий ніжний, теплий, він дарує впевненість у собі і віру в завтрашній день, віру в себе. Землю густою ватою оповивають сутінки. Душно. Повітря густе і як павутина обліплює все твоє тіло: губи, руки, шию, волосся.
Аж ось темне, вже нічне небо, немов стріла, прорізає блискавиця – і на землю впали перші важкі краплі дощу. Це не звичайний дощ. Він несміливий і водночас впевнений у собі, він вибачається за своє зухвальство, але і надалі є зухвалим, він любить тебе і хоче, щоб і ти любила його. Краплі дощу, відриваючись від хмари летять вниз, падають на тебе і стікають… Кожна капля тече по волоссю, стікає по обличчю, шиї, грудях. Вона повторює всі контури твого тіла, всі його випуклості і впадини. Ти вся знаходишся у владі дощу. Тобі передаються його емоції, страхи, переживання. Страх випаруватися, зникнути з лиця Землі і не залишити по собі навіть згадки; любов до квітів і трав, яким він дарує життя; і головне – співчуття до людей, які прив’язані до землі, які ніколи не були на небі з тим, щоб залишити його і повернутись знову. Вони ніколи не будуть знати, як це – летіти у безодню, як летить він, дощ, і відчувати у собі силу вирватись з цієї безодні. Вони ніколи не будуть знати, як це – спалахнути і згоріти, як згорають його друзі –зірки, але перш ніж перетворитись на попіл, відчути, що все недаремно, що ти залишив хай маленький, але слід, тобою захоплювались мільйони. Вони всього цього ніколи не будуть знати. Тож нехай насолоджуються тим, що уявляють себе гігантами у макросвіті, навіть не знаючи, що вони – найменша піщинка…
… Дощ закінчився. І закінчилася вся його магія. Я знову стояла одна, мокра з голови до ніг, і дивилася на темне небо, густо всипане зорями. І раптом одна зірвалася…
Так вдало передано емційно-ситуативний відтінок… Таке враження що сам там стоїш під тим дощем і думаєш про нього… переносишся в момент
Прикольно!
“Тож нехай насолоджуються тим, що уявляють себе гігантами у макросвіті, навіть не знаючи, що вони – найменша піщинка”.
Так, Лорелея – ще менша, ніж піщинка…Ніхто, просто нуль, або взагалі ще менше. Людина – найслабша ланка у Всесвітній ієрархії. Можливо тому вона найнещасніша…Але люди самі винні – бо вони нездари і тільки про то і думають, якби перетягнути ковдру з когось на себе. Одна їх єдина місія. І всі ті слова, і все решта – то є тільки виправдання своєї власної ницості й мізерності…Але така наша місія – бути носіями хворобливих бактерій і вірусів, носіями брехні й страждань – бо хто буде брехати – дерево? коли воно росте і йому пофіг, річка? яка тече і їй пофіг, тварина? яка має кілька інстинктів – не вмерти з голоду і розмножуватися, чи може природа? яка взагалі сама по собі, і їй нічого не потрібно доводити – вона є сама по собі сила. Сама по собі…
Тільки людина, плюгава, мусить щось комусь доводити, щоб виправдати своє існування й свою мізерність…
michael, якісь дуже песимістичні настрої. Так, люди дійсно дуже високої думки про себе, але в порівнянні з природою вони нікчемні, але ж не настільки. Ми таки можем щось зробити і при великому бажання навіть хороше, головне не задирати високо носа і не дивитись тільки на себе, не прагнути комусь щось довести…
“Тільки людина, плюгава, мусить щось комусь доводити, щоб виправдати своє існування й свою мізерність…”
а шо? дуже навіть нічогенька думка!
яке цікаве бачення дощу.. я – людина, яка ніколи не любила дощу (хібащо, коли сидиш на підвіконні і, не вмикаючи світла, спостерігаєш за ним із теплої кімнати).. Але читаючи цей допис я перенеслась на якісь кілька хвилин туди.. під дощ… туди, де літній задушливий день завершується теплою зливою.. і це було чудово.. відкрила для себе такий раніше холодний і такий неприємний дощ, як шось прекрасне..
Завжди приємно, коли можеш допомогти людині подивитись на якісь речі по-новому… А загалом наше життя має стільки маленьких приємних дрібничок на які не звертаєш увагу…
Отож. Спостережливість – от що дає змогу відкривати світ по-новому.
Або ж такі творіння, як ось це – теж розширюють наші погляди.
А про спостережливість – тут був допис на Спільноті. Гляньте там в попередніх
якось випадково випустив це есе… і дуже шкодую, що не бачив його раніше, воно зараз неабияк актуальне… у нас у Львові дощі
ніколи ще так гарно не читав про дощ… теба буде якось начитатись про нього, а потім літом вибігти та й помокнути трішки під ним…
Міхаель: “Так, Лорелея – ще менша, ніж піщинка…Ніхто, просто нуль, або взагалі ще менше. Людина – найслабша ланка у Всесвітній ієрархії.”
Можливо і так, але наша сила у єдності… і коли ми разом, ну тоді ми просто непереможні! (не плутати із ніякими політичними гаслами)
Ну, як мене сьогодні Бодик тільки не називав – :thumbsup: , добре, що мене можна називати по-різному.
Окай – коли ми разом – то виходить ми купа піску – пісчинка до пісчинки. А пісок важкенький, і всі грузнуть у ньому. Хм, можливо і так…
2 bodyk: “теба буде якось начитатись про нього, а потім літом вибігти та й помокнути трішки під ним…” – головне, щоб ти після того не казав, що твоя хвороба – то моя вина
А взагалі, всім дуже дякую за відгуки…
Так і проситься акт групового мокнення під дощем! )))) а потім хворіння і групового лікування
це все класно, але не зараз.. а коли на вулиці тепло і на тобі якийсь там легкий одяг, а не кожух..)))
Згідна з Бджілкою, мокнути треба влітку, коли вдітий легко….
Та й мокра футболка виглядає набагато краще, ніж мокра шуба