Невже ніхто не цінить це життя Народжуємось в муках… Мить… Відходим в небуття… Але ця мить і є життя, Тож не спішіть її прожить… Життя коротке і ми спішимо прожити його. Все спробувати і все відчути, все перевірити і все побачити. Пролітають дні і як кадри в калейдоскопі змінюються люди, обличчя, події. Не знаєш за [...]
Переглядів: 1,402
Гм… але все одно неможливо зупинитись і почати жити тут в цьому моменті…
хіба не живем ми стрімко, щоб потім, коли час уповільниться і все втярсеться зайнятись почуттями.. подяками.. і спогадами…
Ми кидаємся у вир – щоб накопичити спогади.
Адже спогади – це єдиний рай, з якого ніхто нас не здатен вигнати!
Так, ми й справді женемось за новими відчуттями, подвигами просто відкладаючи на завтра насправді набагато важливіші речі. Нам здається, що наші батьки завжди будуть поряд і ми завжди зможемо їм подякувати за дане нам життя, за те що вони завжди поряд, але як би це гірко не звучало… завтра їх може не стати поряд. Те саме відбувається і з іншими близикими людьми, ми думаємо що ще встигнемо побути поряд, розповісти про свої почуття, але ці люди теж не вічні…завтра їх теж може не стати. І що тоді? Купа страждань, думок та запитань на зразок “Чому я не сказала якою важливою людиною ви були у моєму житті, як я люблю вас?” Але час вже не можна повернути назад. Тому краще скажіть вже про свої почуття, адже завтра може й не настати…
Можливо це все теж треба віднести до процесу спішіння жити… просто ми мабуть не так спішимо. ми не знаємо що нам треба дійсно не забути і поспішити. Ми не вміємо розставити пріоритетів. Ми не вміємо спланувати своє життя. Але ми й не зможемо. Як то кажуть “хочеш насмішити Бога? розкажи йому про свої плани на завтра”. Тому ми маємо жити зараз. Але всього не встигнеш. Тому давайте поспішати повільно, чи як?
Поспішиш – людей насмішиш.
ksju, дякую, дуже правильно зрозуміла мою думку.
Я мала на увазі, що потрібно навіть не розставляти пріоритети, а просто поєднувати. Не потрібно від чогось відмовлятись – життя надто коротке, щоб щось втрачати. Правильно сказав duvnuj, “давайте поспішати повільно”…
Festina lente…Одним словом.
Так, завжди є щось, що ти комусь не сказав, чи недоказав – це наше прокляття – не можна все сказати і зробити так, як би того хотілося, бо це наше життя – то тільки в книжках можна взяти – і сто відсотків зробити так, як треба. Або у фільмах про Джеймса Бонда…
Ми люди – а людині властиво помилятися, і ми з успіхом помиляємося – недоговорюємо, сперечаємося, шкодуємо, мучимося, страждаємо – ми не можемо цього позбутися – бо це складові нашого щоденного життя…
І головне – ми то все розуміємо – але далі гнемо свою палку, так ніби та палка є самою наймилішою нашою річчю у житті…
“Відчуття мають часові рамки, а почуття знаходяться поза часом” – так!!
Почуття знаходяться поза часом – так. Але тут з автором трошки не погоджуся – не можна відкласти почуття, або так би мовити – відкласти їх на потім, щоб відчути жагу життя – почуття, якщо вони є, приходять і відходять самі по собі - ми не маємо впливу на них, вони нас не слухаються і ніколи не будуть слухатися, їм начхати на наші плани – отримати максимум задоволення від життя чи ще щось – вони приходять і йдуть. А ми в свою чергу маневруємо між тими почуттями, живемо як можемо – кудись женемося, втікаємо від них чи жадаємо…Ми робимо багато речей, які приносять нам задоволення – то добре, адже це наше життя…Але почуття нас не питають, коли в гості завітати – вони приходять тоді, коли ти того не чекаєш, навіть не стукають. Так само як і думка про когось чи щось – не можна змусити себе думати так чи інакше – ти просто думаєш так чи інакше…І все.
Michael, ті думки варто озвучувати, а не тримати для себе, а потім шкодувати що вже немає можливості все це сказати тій чи іншій людині, бо її вже нема поруч.
А знаєте, іноді варто щось лишати недосказаним, адже почуття неможливо виразити словами… лише поглядом чи дією…
А щодо того чи варто спішити чи ні, ви колись пробували в годину пік, коли всі спішать хто куди, просто зупинитися посередині вулиці, і спостерігати… просто дивитися на цей великий мурашник… спробуйте, просто зупиніться на 5 хв, і час для вас теж зупиниться….
Так – але коли ти ті думки озвучуєш, а вони не приносять жодного ефекту – то для чого їх озвучувати!!!
Забути і крапка!
Нехай весь світ зачекає…
Хоча я згоден що справжні почуття не передаються словами… їх видно в погляді, в діях, в поведінці… а слова то так… ефімерні нічого не варті символи…
Згідна, що вчинки важать набагато більше, ніж слова. Але без слів теж дуже важко… Деколи хочеться почути про почуття, незважаючи на те, що ти в них впевнений…
Ага – а деколи не хочеться нічого чути – бо ти вже знаєш наперед відповідь!!!!!!
Яка тебе не влаштовує…
Золоте правило: “Не задавай питання, якщо не впевнений, що хочеш почути на нього відповідь”….
Хоча як на мене, то задавати треба в будь-якому випадку, краще знати правду, ніж займатись самообманом…
Але це особистий вибір кожного
Точно Лорелея – краще знати правду, ніж самообман – бо потім так боляче все то вкупі дізнатися і усвідомити, що тобі стільки брехали!!! Що то капець. Тому краще знати правду – причому відразу!!!
От і я про те саме. Крім того, я вважаю, що обманом ще й принижуєш близьку людину…
Точно…Саме так!!!
Несказані слова — це теж обман?
В деякій мірі. Коли свідомо втікаєш від відповіді, щоб уникнути вияснення стосунків чи ще там чогось – тоді так, це обман.
Як можна обманути не сказавши, або чогось не зробивши?
Якщо людина тримає ті слова у собі, а інша про них навіть не підозрює – тоді це також обман. Якщо несказані слова адресовані комусь, але вони не дійшли до адресата – то це пасивний обман. Якщо людина, котрій несказані слова адресовані зрозуміла, що хотів несказати адресант, то це не обман. Але хіба ми телепати? Треба казати, щоб зрозуміти. Але не брехати при цьому…
Обман – це обман. А не казати того про шо тебе не питають – це нормальна річ.
А не казати те, чого тебе питають – це взагалі во благо людства
“А не казати те, чого тебе питають – це взагалі во благо людства” – не згідна. Якщо тебе про щось питають, то це має якесь значення для того, хто питає. І не впевнена, що втікання від відповіді чи відмовчування – це благо…
А зі всім решта згідна
Пробачайте, що так от нагло встряю в дискусію
а чий це епіграф? бо він не підписаний
Мій. Тому й не підписувала…
Так, якщо ти щось питаєш, значить воно має для тебе якесь значення…
Але в людини є право на особисті думки чи якісь речі для себе. І це значить шо часом не варта випитувати то, чого не варта випитувати…
Йдеться не про те, щоб випитувати про особисті думки і речі для себе… Але є речі, які стосуються не тільки когось одного ( себе ), і тоді інша людина, до якої це має відношення, має повне право спитатись і отримати відповідь – така моя думка
тоді про що варто питати, а про що ні?
25 Лорелея – підтримую тебе на 100%!!! Ми маємо повне право питати те, що нас стосується, чи стосувалося – прямо чи опосередковано.
Питати варто про те, що тебе цікавить – а яка буде відповідь – то вже буде видно. Звичайно, варіанти запитання, а також сама процедура і все решта бувають різними, коли питати можна, а коли ні, але питати все одно варто.
До № 26. А це вже вирішувати вам. Я про це писала в № 12…
Так само як і кожен має право не відповідати. не важливо кого б то не стосувалося.
2 duvnuj. Звичайно, що примусити нікого не можна, але спитати варто.
Ми вже почали ходити по колу. :-)
Недоліки правової держави: всім все можна, а от що з тим робити, не знає ніхто :-)
я вважаю, що якщо є недосказані слова про свої почуття, які варто було б озвучити, а ти мовчиш, то це не є брехня.. тим ти робиш гірше тільки собі.. позбавляюси себе шансу все ж бути разом.. бо ж ти ніколи не зможеш дізнатися чи відповіла б та людина тобі взаємністю..
але якщо ти свідомо недоговорюєш комусь щось, що могло б змінити його життя чи відношення до чогось чи до когось, то напевне я б віднесла це до обману… і виходить, шо ти і себе водиш навколо пальця, бо все ж ніколи не дізнаєшся, чи залишилася б з тобою людина після того, як почула б правду.. і чи змінилося б її відношення до тебе..
Такщо залишати недосказаними слова не варто.. краще жити відкрито.. як говориться: “Краще шкодувати про те, що ти зробив, ніж про те, чого не зробив”.. аналогічно краще шкодувати про те, що сказав, ніж про те, чого просто не наважився (чи ще з якоїсь іншої причини)…
П.С. йдеться не лише про любов, а й про дружбу і про будь-які інші людські відносини.. В будь-якому випадку недосказані слова усе життя будуть тебе пиляти…
Бджілка, дякую. Згідна з кожним словом.
“якщо є недосказані слова про свої почуття, які варто було б озвучити, а ти мовчиш, то це не є брехня.. тим ти робиш гірше тільки собі.. позбавляюси себе шансу все ж бути разом.” – маленьке уточнення: або, навпаки, з якихось причин не кажеш про те, що разом бути вже не хочеш…
Точно!!!
32 і 33 – прямо в яблучко!!!!!
які ми мудрі дівки.. :wink:
Нарешті то і хлопи признали
Ніхто нічо такого не признавав
Як то не признавав? Он michael признав в № 34
ану, Дивний, шось хоч сказати проти??
Ну то шо Майкл признав, то може він вас просто пожалів
@ duvnuj:
Дуже гарно сказано!
Пропоную в цитатник!
Докинула))))
Згадався один віршик, правда, не можу згадати хто автор:
Народжені померти пишуть вірші.
Народжені померти їх читають.
Без винятку, хто праведний, хто грішний,
народжені померти помирають…
Народжені померти ходять в гості.
Народжені померти їх чекають…
Чи на війні, чи просто так зі злості
Народжені померти помирають…
Народжені померти садять квіти,
Щоб нести їх померлим на могили…
Народжених померти люблять діти,
Яких вони померти народили.
народжені у старості вмирати,
Народжені вмирати молодими…
За мить до смерті будемо кохати,
За мить до смерті будемо живими.
@ Nashumilovochka:
Автор Богдан Скаврон.
А взагалі вірш дуже глибокий. Особливо останній рядок “чіпляє”…
bodyk каже:
Мабуть не варта… я шойно порився в неті і виявив що схожу цитату приписують Ж. Ріхтеру…
Якби ж можна було змінити темп життя, а то воно летить, за ним ледве-ледве встигаєш. Мимоволі спішиш…
ех… часом здається, що “все життя попереду”… а спішити то треба…
мені здається, що швиддкість життя до певної міри залежить від способу нашого життя. А деколи і від місця. Скажімо, раніше я жила на вулиці, яка вся просто потопає у зелені. Взимку таке враження, що хтось зупинив час – відсутність листя на деревах підкріплює його. А коли зранку їдеш на навчання чи роботу (а кінцева зупинка – просто під лісом за десять секунд від під’їзду), то світ – це суцільний кисіль, і сам рухаєшся, як аморфне тіло
. До речі, всі на зупинці-також. І аж за одну-дві зупинки до виходу починаєш усвідомлювати, що хтось той час таки запустив, і шо тре рухатись, а то будеш аморфним до кінця дня 
Зараз я живу в центрі. (То все про Львів) Ненавиджу центр! Попри те, що частина його закрита для транспорту, у мене склалось враження, що я хронічно відстаю від життя. Ніби за день до іспиту тебе повідомляють, що змінилась купа питань і що всі про це знають, крім тебе.
І це при тому, що у мене зараз менш активне життя, ніж кілька років тому. А один мій знайомий киянин каже, що наше місто живе, як під водою, і люди тут – як равлики. у кожного свій темп. Проте мені не подобається “не встигати”, мрію про переїзд у якийсь загальмований спальний район…
bonnie каже:
Пожалійте своїх дітей…