Любов – вона, незвична й прекрасна, вона полонить думки і в цілому світі існує тільки стукіт серця коханого. Тук-тук – і почався новий день; тук-тук – і заспівали пташки, зашумів вітерець, розквітли квіти; тук-тук – і твої очі світяться щастям, душа співає і весь світ ладен тобі підкоритися. Тук-тук – так легко поєднати навіки двох людей. Тук… і все.
Любов згасла і разом з нею замовкло все навкруги. Тиша. Ніч. І чутно, як падають на асфальт важкі краплі дощу ( а може сльози? ), виє вітер ( чи душа? ) та кричать, вмираючи, метелики ( вони ж бо живуть один день ). Їх крик відлунює у вухах та звучить в унісон з криком твоєї душі, роз’ятрює рани серця і болить, болить, болить…
Кажуть, час найкращий лікар. Але, як можна вилікувати погляд, обійми, поцілунок? Як можна замінити стукіт серця коханого цоканням годинника? Тік-так – і тиша навколо; тік-так – і нічого не відбувається; тік-так, кап-кап – це стікає кров’ю ранене серце.
А, може, так болить від усвідомлення безпорадності, від того, що розумієш, що більше ніколи не почуєш оцього “тук-тук” і від того, що однієї любові не вистачає на двох?
Кажуть, сльози лікують, змивають біль. Брехня! Сіль має здатність роз’ятрювати рани. А сльози солені…
І ти чекаєш… Чого? Невідомо. Може, дзвінка? А може ночі, щоб заснути, забутися, а вранці зрозуміти, що це був страшний сон. Лише сон…
Тік-так – ранок. Але нічого не змінилося.
Тік-так – цокає годинник, б’ється серце, але його ударів не чутно, вони залишилися десь там, далеко, у вчорашньому дні, де шумів вітерець, співали пташки і квітли квіти, де було оте рідне і миліше за все на світі – “тук-тук”.
Цікаво, коли зупиняється час, годинники теж перестають йти? Який сенс годиннику цокати, якщо часу немає? Який сенс битися серцю, якщо любов вмерла?
Тук… тік-так. Тук… тік-так, тік-так. Тук… тік-так, тік-так, тік-так. Ту……… Тік-так, тік-так, тік-так, тік-так.
Р.S. Дякую за фото Дивному. Без нього допис був би неповним…
- Сподобалось? Поділись із друзями:
No related posts.
Цей допис вже повний і самодостатній глибиною своєї думки і польотом своєї фантазії. Фото то ак вже
Я й забув шо таке шось фоткав уже…
Дякую, приємно :-)
о Боже….
шо за песимізм..?)))
вас не впізнати..:))))))
А відколи то критерієм оцінки стала наявність сопливого хепі-енда?
танівідколи..
Блін! Де хепіенд, я не зрозуміВ!
Лорелея, вітаю із дебютом у розділі есе! А взагалі – дуже настроєва річ, а головне впливає… Кажуть, завдання мистецтва не бути добрим чи поганим, а просто викликати емоції, і тут уже немає значення які – чи дуже позитивні, чи огиду… головне, аби торкнуло когось…
А то мене торкнуло..
bodyk, дякую :-). Найвища похвала, яку можна сказати – це признати, що тебе “зачепило” чи то пак торкнуло, як ти сказав… дуже приємно.
А ще, я думаю, що в кожного були схожі ситуації, просто не кожен в цьому може признатись…
я таки сподіваюсь, що огиди моє ессе не викликає… ну хіба зовсім трішечки :-)
в мене слава Богу не було.!!!!!!!!!!!!!
справді,таке робить людину сильнішою.
Мене ніц не тронуло, я давно уже тронутий.. лише торкнуло
А я й не писала “тронуло”. Читати треба уважніше ;-)
2 natalka. Не завжди. Деколи ламає і розчаровує. А що вже зламане, то як би добре його не клеїв, шов все-одно можна знайти….
йой..
та ніц зі мною поганого не було дякуючи всім силам небесним і підземним!!!!!!!!!
не вмирала точно!!))
блін, тре кави випити, бо ви мене вводите в транс.:)
Я й не говорила про фізичну смерть. Я мала на увазі смерть моральну, почуттів і т. д.
І не кажу, що то точно було з вами, більше того, щиро за вас рада, що не було. :-)
а кава, то є добра штука))) Смачного)))
гг
дякую..)
Вау, оце стаття!!!!!!Супер:)))
Я спочатку хотів залишити коментар, але не буду того робити мабуть…
Чому? Побачите…:)))
Нюхом чую, що michael щось собі придумав, якусь тему для допису :-)
2 Лорелея Блін, таки дійсно щось не то вичитав… пробач, можеш кинути у мене арматурною трубою %)
я за! трубою і пачкою сірників!
Ладно, я тобі великодушно пробачаю :-)
І дійсно багато хто в житті переживає такі моменти. Вони сприймаються дуже важко і завжди залишають по собі випалену доріжку в душі. Але точно знаю, що час таки лікує. Навіть не те що лікує, а змінює твоє власне ставлення…
Чудове ессе — браво! Пройняло до глибини душі.
Пи.Си. Хлопці, що то у нас за такі цікаві настрої панують щодо жбурляння різними дрібними і не дуже предметами?)))
Киньте у мене перфоратором, якщо це не нова фішка на УОС
Ура!!!! Така молода спільнота, а у нас вже є свої фішки! В честь цього кидаю в Бодика відбійним молотком :-)
ну тоді якшо кожен вибирає собі якусь кидалку — я озброююсь арматурою!
Якір мені в гланди… та що ж це коїться!
а давайте всі позабиваємся і буде чистий спокій!:))
Фінал – озброєний натовп в кількості дописувачів сайту – то були саме вони – увірвалися одне до одного і перебили себе металевими обрізками невідомого походження. Рельси, труби, перфоратори – все летіло.
Всі спільноти позакривали, а те, що залишилося від їх авторів, здали на зберігання для показу майбутнім поколінням неугодних…:)))
Ого. оце політ фантазії… Одразу видно – творча людина :-)
Ось так, почавши за здравіє, можна закінчити за упокій…
Ага, можна – так і виходить дуже часто:)))
йой.. старалася написати якийсь коментар, але якось не знайшлося слів… така до болі знайома ситуація… дуже гарно викладено власне бачення “смерті почуття”, яке колись гріло тобі серце…. очевидно, автор мав (ну чи мала) нагоду відчути всю повноту отакої втрати… бо ж не переживши такого не напишеш…
Напевно що так – не переживши не напишеш:) Гарно сказано!
якщо чесно, то написала це досить давно…
правда не відразу змогла хоч комусь показати…
а зараз це вже просто красиві слова….
Вже не залишилося нічого? Тільки слова? Це добре…
Залишився досвід і точне знання того, чого не варто робити в майбутньому, а це теж немаловажливо….
Може й так – usus est magister optimus…
Майкл, ну може не будем порушувати правил Спільноти: Параграф 2, Пункт 1.1.
Коментар наривається на видалення
Зара гляну, що я там порушив…:)
А, ну – то є якраз і потреба – мені фраза та подобається – досвід – найкращий вчитель, хто не знає:)
Гм.. бачте як воно… людям цікаво почитати. Кожен хто шось читає – шукає між рядків себе! нє?
Ну, судячи по кількості коментарів, тут таки досить багато людей змогли себе побачити. Дуже приємно і дякую всім за ваші думки…
Дуже гарно написано, легко, ніжно, а головне по-справжньому і правдиво. Виклад теми ненав’язливо проймає до самих кісточок. Супер
oxamyt, дякую