Наше життя біжить у невпинному темпі: зараз ми тут, через пів години-там. Сьогодні в одному місті, завтра-в іншому. Весь час нас оточує маса людей, з якою ми зустрічаємося, проводимо час і прощаємося без вагань: купили морозиво в магазині, подякували продавцю – до побачення; гід показав нам визначні місця Гамбурга – ауфідарзейн. Очі бачать, а мозок прагне все нового та нового, без сумніву відкидаючи усе старе, що не являє собою користі. Але як бути із людьми, які запали нам в душу, з якими ми не хочемо розлучатися, які не те що користі, а шкоди наробили, завдали болю, але тим самим залишили гачок, нитка від якого навіки нас пов’язала? Люди, до яких ми звикли… Люди, котрих не хочеться відпускати.
Нам притаманно обманювати. Але найчастіше ми дуримо самих себе, компенсуючи цим недоліки, комплекси та слабкості. І чомусь звичку мати поряд людину, про яку просто хочеться дбати, з якою хочеться ділитися думками, з якою нам комфортно – ми вважаємо слабкістю. Цю людину ми не проміняли б на жодну іншу, ніколи б її не підвели, і поділиися б з нею останнім… Ну тоді чому ж так важко сказати ій «Не йди!»? Всі знають, що слова, то така хитка річ, котра сьогодні є правдою, а завтра вже є об’єктом сумнівів і підозр. Словами не передати справжніх почуттів, не пояснити багатьох явищ. Слова – то мабуть найнестабільніша у світі річ. То чому ж ми робимо шалені вчинки, які запам’ятовуються на все життя, а оце таке крихке слово не можемо сказати у вічі? Те слово сидить у нас всередині голкою, доки не вийде якось серед ночі крізь сльози і розуміння того, що знову сам собі збрехав… Що ж… Помилки це так на нас схоже… У такі моменти можна вести себе по-різному. Можна виснажувати телефонну трубку, пояснюючи через неї, що в тебе відкрилися очі, що ти тут раптом згадав…що це все брехня і ти дуже сумуєш. А можна запхати голку назад, витерти сльози і йти собі по життю далі, чекаючи, коли ж час зітре цей випадок із пам’яті. Як би там не було, а будь-які слідуючі дії вже не повернуть того моменту і тих очей.
Життя як річка, проносить повз нас багатьох людей. Але ті люди, котрі, не дивлячись на течію, затримались поряд із нам, є унікальними та безцінними, і не важливо те, яким чином вони залишили слід у нашому житті. Цінуймо їх, цінуймо те, що вони принесли у наше життя, цінуймо те, що разом здобули, сумуймо за ними, коли вони не поряд. Набагато приємніше згадувати миті прожиті разом, ніж боротися з голкою в серці. Не бійтеся сказати «Я тебе люблю», «Я буду сумувати за тобою» або «Не йди». І тоді нитка між вами стане в тисячі разів міцнішою.
Дуже правдиво…
в першому абзаці я шось таке своє найшов дуже
але нажаль, часто навіть слова нічого не вирішують. Часом чогось змінити не можна. Часом щось можна але не треба.
А дехто може наважитись і на найважливіші слова. А той до кого говориш лишиться як камінь.. німий.. просто піде, лишаючи осад.
теж віднайшов трішки себе у тому допису…
часом ти ніби робиш усе для чогось, але воно всерівно іде, і ти розуміЄш, що ти безсилий, не здатен опиратися цьому життю, часом, подеколи, і ламаЄшся… але не на довго, бо скоро приходить розуміння, що все, що не стаЄться – то лише на краще
Гарний допис – дякую автору!
Дійсно, дуже важко відпускати від себе людей, які стали етапними у твоєму житті…Важко, але нічого не можна з тим зробити – якщо людина сама не хоче залишитись, то її нічим не можна втримати.
А іноді ти сам не хочеш, щоб вона втрималася – бо таке втримання принесе значно більший біль, ніж невтримання…
Так, набагато приємніше жити і згадувати, як було добре разом час проводити, але набагато болючіше жити і знати, що такого вже більше ніколи не буде – тому рубайте з плеча і паліть усі мости – назад повернення немає, а жити і постійно думати чи картати себе за те, що чому ми не разом, і тим більше сумувати, що хтось був у твоєму житті і не затримався – то марна справа, не ваша вина, що хтось не затримався, а того, хто не захотів затриматися…
Паліть мости. Жити треба далі, а не сумувати і згадувати про те, що було так давно, навіть якщо те, що було – було з розряду найприємнішого…
Нам притаманно обманювати – правда, дуже рідко знайдеш сьогодні людей, які мають звичку не обманювати…Але все ж є такі:) Ми обманюмо найчастіше себе – правда.
Слова – то найнестабільніша річ у світі – правда. Не довіряйте словам, а довіряйте своїм внутрішнім підказкам, своїм відчуттям – вони ніколи не зрадять:)))
Навіть якщо ваші відчуття ідуть врозріз з почутими словами…
А взагалі – треба цінувати тих, хто хоче мати з тобою справу, і гнати в шию тих, хто того не хоче робити:)))
палити мости то так недобре… палити… ламати – не будувати. невже ми будуємо щоб одного дня за раз все спалити?
А відчуттям своїм довіряти не можна. Якби не вони – хто б заводив нас в халепу…
michael писав: “треба цінувати тих, хто хоче мати з тобою справу, і гнати в шию тих, хто того не хоче робити”. А можливо в тому, що певна людина не хоче мати з нами справу винні ми самі?… І тоді ще велике питання кого то треба гнати в шию, і чи треба взагалі, а чи робити щось для того, щоб та людина змінила думку….
Звичайно, можливий і такий варіант, що ми самі можемо бути винні у тому, що хтось з нами не хоче мати справу – але огляніться і озирніться навколо – тієї людини не має поруч і не буде – нащо її в чомусь переконувати, щоб вона міняла чи не міняла думку? То що робити – чекати, поки вона ту думку змінить? Заради чого? Немає чого чекати – повірте, якщо хтось захоче залишитися, а не накивати пятами, то ситуація, яка б вона не була складна чи заплутана – все вирішиться і стане на свої місця, а якщо не хоче – то я і кажу – паліть мости і забувайте таких людей, нічого не треба доводити, хай іде своєю дорогою і живе своїм життям – як то не боляче робити, але зробіть це!!! І крапка.
Кажуть, що не варта тратити свій час на людину яка не прагне провести його з тобою!
Вот-вот! І я про це!
Цікавий допис… Заставляє замислитись над такими важливими речами…
Дуже сподобались мені ці фрази!