Закінчився вже наш привал
І знову вгору йти…
Цигарки присмак на губах
Й джерельної води.
Розріджене повітря тут,
В обличчя дмуть вітри
Та перехопить подих лиш
Від дикої краси…
І от зійшли ми на плато,
Вже видно нашу ціль
Іще скала, провалля знов,
З уступів пада тінь.
Вершини неприступний схил
І білизна снігів
У пам’яті залишить тих,
Хто хрест там встановив.
Продовжуємо путь важку,
Та знаєм добре ми -
Пологих схилів на шляху
Сьогодні не знайти.
Ми не отримаєм за це
Ні злата, ні чудес…
Лиш прагнемо знайти себе,
Стать ближче до небес!
Сподобалось? Поділись з іншими...
Переглядів: 350
Скуштуй ще смаколиків:
шось холодно стало від твого вірша
ну… то не стіки вірш скіки то початок нашої поетичної рубрики на Українській Онлайн Спільноті, з чим Вас всіх і вітаю!
50×50, чекаю від Вас віршів, від яких стане тепло
від моїх точно не стане
Як на мене, то дуже реалістично. подорожувати не дуже люблю, тому мені такі рядки замінюють реальність)
Вірш, як на мене, дуже позитивний! чого від нього холодно?
гарно.. люблю гори.. хороший віршик.. зацінила.. певне моя романтична душа дійсно “хоче бути ближче до небес”..
– чого від нього холодно?
ну вот не знаю, як вітри які дмуть в обличчя і білизна снігів може зігрівати?
але написано позитивно – не спорю
Що це за гора?
Так, авторе, а шо то за гора?
а у мене завжди гори асоціюються із теплом, і до біса мені, що часом по вечорах там холодно, купа мушкари, але ж на душі так тепло, комфортно та щонайголовніше – вільно
хм..
)))))))))))))
цікавенько так..
треба буде і свої помістити..)))
дякуєм за вірш..такий класичний, не постмод.)))(жартую
Це в горах Каракорум (Пакистан) – гора К2 (Годвін-Остен) (8611 м). Це друга вершина в світі після Евересту.
Ого, прикольно. Так далеко:)))
Вірш по бойовому налаштований.
Ми постійно шукаємо себе, і дуже часто для цього не одну гору треба пройти…
Звісно, по-бойовому! Інакше ніяк!
А шоб знайти щось часом не обовязково пертись в якісь гори чо пустелі. Часом те що ми шукаємо зовсім близько!
під ногами…
Ну або під попою (це якщо сидиш)
А якщо серйозно то й під ногами. І над головою. І поруч. будь-де! Просто треба вміти розплющити очі! Або ж визначитись що шукаєш.
Між іншим підкорення природи чи якісь там рішучі вчинки – то прекрасно.
Але нездатність все ж таки визначити свої пріоритети – то залишається вагомою проблемою. Але люди припинять кидатись за чимось аморфним лише коли перестануть бути людьми.
Звідси й вислів – “добре там, де нас нема”.
Ти, мабуть, мав на увазі не підкорення природи – а її засмічення та руйнування…
ні ні ні! не то…
не будем плутати! Я ж не кажу сісти на бульдозер і зрвняти з землею фруктовий сад, спалити долину нарцисів і осушити озеро під забудову…
Я кажу про шось таке як пейти пустелю з караваном, пірнути на якесь морське дно, вилізти на гору крутую
До речі, оте “перейти пустелю з караваном, пірнути на якесь морське дно, вилізти на гору крутую” – це ті емоції, які розмальовують наше життя в яскраві кольори
Ну… я ж люблю кольори.. яскраві.. хотів донести шось таке людям
В мене є і суто чорне. Просто не хочеться все затемнювати.. хочеться шоб люди тягнулись до світла… а не оповивали себе темрявою і сумними думками…
життя ж таке багатогранне…
Згідна. Але і не можу сказати, що суто чорне – це погано. деколи воно потрібне для того, щоб очі відпочили і потім знову бачили і розрізняли всі відтінки кольорів… Чи не так?)
ну мабуть… але межа – річ тонка. і де не переборщити з чорним чи білим – треба чітко знати.. а то найважче!