Автомобіль — не засіб пересування, а…

Знаєте, чомусь коли тиждень лежиш вдома хворий, починає тягнути на філософствування. А в мене ці роздуми з’явилися сьогодні вранці, коли я ненадовго вимушена була перервати свій карантин і поїхати в університет.

Як приємно було нарешті виповзти з хати, вдихнути холодне ранкове повітря і бігом вскочити в машину, щоб не застудити ще гірше мій і без того застуджений організм. І от завівши авто та вирушивши в коротку подорож затуманеними осінніми вулицями, на яких ще, через ранню годину, майже не було іншого транспорту, я пригадала слова Джека Горобця (кхм, так-так, я зараз буду цитувати фільм «Пірати Карибського моря», а не Ніцше, Канта чи К’єркеґора, і не треба зневажливо пирхати))))), котрий сказав, що «Чорна перлина — це не просто корабель — це свобода».

Це відчуття можливо притаманне не усім водіям, але я, сівши за кермо, особливо після тривалої перерви, і сама починаю відчувати себе капітаном, нехай і такого маленького кораблика. Але усвідомлення того, що я можу управляти автомобілем, якимось чином одразу переноситься на щось глобальніше — з’являється усвідомлення, що ти можеш так само управляти і своїм життям. Це важко навіть точно передати словами. Як приємно розуміти, що будь-якої миті ти можеш поїхати туди, куди тобі хочеться, самому вибрати свій маршрут, наступний поворот, ритм, стиль водіння (агресивний чи розслаблений). Дуже часто після важкого, виснажливого дня, особливо якщо це виснаження емоційне, у мене виникає бажання просто притиснути педаль газу і рвонути кудись по прямій, просто щоб забутись у цій швидкості, щоб відірватись від усіх проблем, труднощів і переживань, котрі переслідували протягом дня, залишити їх десь далеко позаду. Насправді, я дуже рідко піддаюся цьому пориву, бо починають з’являтися думки типу: «Та ну, бензина ж он яка дорогуща» або «А ну ж раптом там мєнти стоять?», але коли все ж таки відкидаєш меркантильність і віддаєшся дорозі просто заради моральної сатисфакції (гм, оце мабуть і є кавальчик тої романтики, про яку йшлося в мому попередньому дописі?) — потім цілий вечір проходить по-іншому. Відчуваєш себе людиною, яка здатна сама приймати рішення і втілювати їх у життя. Цей маленький, непомітний вчинок стає поштовхом для того, щоб і в інших аспектах життя додати газу, не повернути у звичний поворот додому, а поїхати далі, по прямій все швидше і швидше, поки не відчуєш, що досяг бажаної точки, та емоційного задоволення і довів, в першу чергу самому собі, що це твоє життя, в якому ти і тільки ти є головним керманичем, котрий може повертати його за власним бажанням куди і коли завгодно…