Тут мене надихнув останній пост на думку про механізм відчуття затишку на душі, ну і, можливо, на серці.
Всі кажуть – люблю затишок. Але чи не замітили ви, коли ми найчастіше кажемо – тут затишно, або – я відчуваю затишок, або – мені затишно. Як тільки ви сказали ці слова – озирніться навколо – яка зараз пора року, яка пора доби, яка погода на дворі, і чи світло чи темно?
Як це не парадоксально – затишно нам лише тоді, коли ми в тому затишку маємо потребу.
Як не парадоксально – затишок відчуваєш тоді, коли на дворі або темно, бо дощ, або сніг, або починає темніти.
Чому так. Збіг чи наслідок вироблення або невироблення в нашому організмі певних ендорфінів, які стимулюють або пригнічують певні відчуття?
Чому коли світло на дворі, коли сонце заглядає у всі відомі і невідомі місця – тоді навіть не думаєш про затишок, і його навіть не хочеться, навпаки, хочеться відкрити вікно, відтягнути жалюзі, вийти на вулицю…
Напевно, все-таки, затишок напряму пов’язаний з нашими органами чуття – найперше – це зір і органи дотику. Як тільки нам на рогівку ока блисне світло, нам хочеться вилазити з того ліжка та йти куди-небудь. Як тільки ми відчуємо дотик одіяла на тілі, яке ще тепле від нашого власного тепла – нам ні за які гроші не хочеться вилазити з ліжка. Ну, за великі гроші можна і вилізти 
Як тільки заходить сонце, починається дощ або іде сніг – нам хочеться чогось неодмінно теплого, або обмеженого простору, закритого з усіх боків з вікном посередині.
Чому я себе почуваю найкомфортніше, коли виключаю світло і сиджу за компом без нього?
Кусочок темноти або вологи збуджує нашу нервову систему, пускаючи сигнал до кори головного мозку, до тієї частини, яка відповідає за світло й темінь.
Якщо світло – працює одна половина нейрона, якщо темно – інша. Перша – сигнал від головного мозку іде до ендорфіну радості, той запалюється і рухає наші сухожилля, намагаючись виштовхати нас на вулицю.
Друга – ендорфін темноти подразнює слизову оболонку нашого шлунка, вимагаючи кави, або ще якої біди, а ще один ендорфінчик вертається до головного мозку й штовхає його до самонавіювання – як нам добре, ми в затишку. Розум тоді реагує і наказує тому ендорфіну, який тільки-що добрався до сухожилля сидіти і сопіти в дві дирочки, бо вступає в силу мозок, який розслабляє все наше тіло й стимулює до роздумів. Про дощ. Про кохання. Чи про його відсутність.
А от в мене затишок йде в першу чергу не ззовні, а з середини. Мені може бути затишно чи ні з людиною чи в певній компанії і частіше всього, це не залежить від того, яка погода чи пора доби, року. Для мене це психологічний комфорт, можливість розслабитись…
Хоча це зовсім не означає, що ніколи не виникає бажання закутатись в теплий плед і посидіти з гарячим чаєм… :-)
Хм, психологічний комфорт…Треба буде подумати над цим питанням:)))
Ану ідеї не красти :-) Щось я проговорилась))))
Мушу погодитись із Лорелеєю.. у мене це здебільшого іде із середини… але у середину воно приходить іззовні
складно 
Тобто, розбив тобі хтось щось таке приємне-приємне… от тобі так бодре всередині, а потім воно виходить назовні… і ти просто кайфуєш від усього, що тебе оточує
Добре, не буду красти ідеї:))) Тоді чекаю на статтю:))) Буду її коментувати. Або продовжувати:)))
bodyk “розбив тобі хтось щось таке приємне-приємне… от тобі так бодре всередині, а потім воно виходить назовні…” – в даному випадку мається на увазі людина. Я говорила про те саме. а от якщо я правильно зрозуміла Michael, то він, як зовнішній фактор затишку, мав на увазі природні явища, а не людей….
До Michael. Домовились :-)
ОК:)))
Стосовно затишку – то так, я мав на увазі саме природні явища, які стимулюють певні процеси у нашому організми, які в свою чергу дають або забирають відчуття затишку. Звичайно, люди, спілкування, чи якщо хтось зробив тобі добре – це також дотикається до того, про що я говорив. Але люди – то питання до Лорелеї:))) На людей важко покладати надії, бо люди не стабільні і не постійні у своїх прагненнях і діях. А от природа – ти принаймні знаєш, що від неї можна чекати – якщо холодно – ти знаєш, чого чекати від холоду. Якщо тепло – те саме. Світло чи темно – це все подразники і показники певного стану чи його відсутності. Природа буває жорсткою, але вона дає можливість себе відчути. З людьми такого не буває – вони можуть бути м’якими, водночас роблячи якусь пакость.
На людей покладатися не можна, на природу – так:)))
Ну на природу теж не дуже покладашся, особливо на нашого міста :-). Ще хвилину тому світило сонце, і відразу починається дощ, гарно мокнеш – і відразу ж можна сушитися від сонця, яке знову починає шкварити….
Досить ненадійно… Хіба жодного разу у вас не було такого, що зранку на роботу йдеш, а надворі ще пізнє літо, ну максимум осінь (але тепла і сонячна), а повертаєшся вже зимою, з проливним дощем і снігом?
Темна пора доба, або ж темінь, то перш за все час споою, вмиротворення. Коли нікуди не треба бігти, коли ніхто тебе не чіпає. І тоді ти залишаєшся сам на сам зі своїми думками. А цього краще не робити.
Я не впевнена, що наше прагення до затишку пов”язане лише із таким зовнішніми факторами, як ніч і тиша… Цілком можливо почуватися захищено, умиротворено і довершено і на вершині гори, яскравого літнього дня, коли у вічі світить сонце, волосся куйовдить вітер і ти лежиш на траві поруч із коханою людиною і таке враження, що іншого світу та іншого часу окрім цього моменту не існує. Отже, мабуть затишок в душі та спокій в серці приходить не стільки ззовні, скільки ізсередини… Тобто спершу ми починаємо відчувати затишок, а тоді уже переносимо його на довколишнє середовище і асоціюємо із обставинами, за яких ми його відчуваємо.. А оскільки найчастіше ми почуваємось впевнено і спокійно у себе вдома, де не треба грати ніяких ролей, де можна бути собою, то й починає відбуватися зворотня реакція — ми поспішаємо до свого сховку, щоб він допоміг нам віднайти душевну рівновагу.
А я погоджуюсь із Sophijejy на 100%. Особисто мені зазвичай затишно, тоді коли на дворі сонячно, коли поруч близька мені людина і тоді не має значення де я…чи в приміщенні, чи на дворі… в цей момент решта не має зачення…
Хм, це добре, що затишок іде зсередини. Але давайте розділимо поняття затишку і радості.
Sophia і KSJU – мені здається, що перебування з коханою людиною, або з близькою – то не зовсім затишок, то швидше радість або щастя. То трошки різні речі. Звичайно, можна сказати – мені затишно з ним. Але моя стаття була трошки не про то, про психологічний затишок читайте статтю Лорелеї:))) Я говорив про відчуття затишку, яке до нас приходить тоді, коли виникають певні обставини, які стимулюють нашу думку і потребу у тому затишку. І оскільки ми залежимо від природи напряму – то природні чинники напряму і діють на нас, стимулюючи або пригнічуюючи певні процеси у нашому організмі.
Стосовно затишку на горі – це прекрасно, відчувати затишок на вершині гори – але чи не є то не затишок, а відчуття єдності із природою, із Всесвітом – коли ти стоїш на вершині скали і дившся вниз – чи можна говорити тут про затишок? Про природу так – про затишок не знаю:)))
За коментарі дякую:)
а я от думаю, що відчути затишок в якомусь приміщенні чи місці на природі нам дає власна чи особиста внутрішня атмосфера кожного конкретного місця…це ніби дух цього місця (або душа) що проникає в середину і ми інстинктивно вловлюємо відчуття затишку і спокою, де час сповільнюється, хочеться розслабитись і насолодитись відчуттям позитиву