Деколи вигідно зайняти позицію спостерігача. Вийти з кола, вирватись з круговороту, сісти собі збоку і дивитись, як в ці бєшені “хустинки” бігає решта світу, зашпортуючись, пяно цілуючись і захоплено репетуючи. Всі в надії на те, шоб попасти в коло, всі ніби то байдужі до дурної гри, але всі чомусь міцно тримаютсья за руки і бояться вилетіти геть…
Деколи насичуєш своє життя подіями – не шоу, не мріями, не екзальтаціями, а просто подіями, і раптом ловиш себе на думці: але ж ось воно, щастя! Але ж прокидаюсь я з усмішкою! Але ж сміюсь! Але ж засинаю з глибоким спокійним зітханням! І думаєш – як же так? Хіба просте життя може бути щасливим? Хіба з закінченням безпутного студентського життя всі грандіозні плани лягли в гріб з погановиструганих дощок і навіки упокоїлись десь там, на цвинтарі людських планів і успіхів?
І думаєш – а може, повсякденне життя то щастя? А юнацькі емоції і амбіції то суррогати, які тільки допомагають пережити той важкий час ще непізнаного прсотого людського щастя, га?..
І чому треба сказати своїм амбіціям “ідіть в сраку”? Просто треба розібратись, які з них “дорослі” і справжні, а які все ж таки незрілі і дебілуваті?
Ого я говорю як розумна доросла тьотка, а ше недавно я з криками ЮХУХУХУ пяна бігала за міліціонерами і курила драп в святоюрському саду.
Наситила простими подіями, і… побачила, що грандіозні надії то просто пшик. Просто дурнувата ілюзія. Ілюзія, чуєте, хахаха) Наївні, ви ще надієтесь підкорити світ і стати центром галактики? А кому це треба? Вам? Тоді ви шизофренік. Або просто інфантильний підліток.
Юність – то прекрасна пора, але це ілюзорний і незрілий період. і справді щасливими ми стаємо тільки повністю сформувавшись і подорослішавши. Так, так, як це “по-татомамівськи” звучить! І я щаслива що я це зрозуміла вже…
Ілюзії… Кругом одні ілюзії… Всі грають якісь ролі – здебільшого, це мені нагадує російські серіали, коли в дешевих убогих декораціях намагаютсья грати баблистих аристократів… Нащо вдавати з себе те, чим ти не є?
Ні, не брехати. Просто створювати ілюзії про себе, свою персону, своє життя – ілюзії не притягнеш до відповідальності і не виведеш на чисту воду.
Але навщо ці суррогати? Чуєте – СПРАВЖНЄ ЖИТТЯ Є!… Є, і воно щасливе! А ілюзіоністи тільки дарма траять час, і то на що – на інших, знайомих та незнайомих, близьких і неблизьких, на їхню думку про себе і свою про них, але СТОП! Може, нахуй ті ілюзії, може варто вже трохи протверезіти і зрозуміти: жити треба ДЛЯ СЕБЕ.
Пів життя прикидатись шлангом, ростити ілюзії шоб потім вони були розбиті…
пів життя носити маски, щоб потім в них же й загубитись…
пів життя жити так ніби зараз вирішується пів життя…
а потім зупинитись. і зрозуміти що пропустив пів життя.
ух.. із ілюзіями бути складно.. вони завжди у тій чи іншій мірі присутні у житті людей.. повністю позбутись ілюзій – неможливо, а навіть якби й було можливо, то чи варто? вам не видаєтсья, що тоді люди б стали якимись роботами, яким все по-барабану… вони роблять усе заради себе… їм начхати на інших… тут можна провести аналогію із тваринами… хоча, вважаєтся, що людина – це теж тварина…
…..заплутано….
Ох… не треба недооцінювати тварин! вони розумніші…
Так і ілюзії будуються, в першу чергу, для себе. Для того, щоб легше було сприймати навколишній світ, змиритися з чимось чи прийняти ( нехай навіть це все напівілюзорне) навіть себе.
А ролі… Без них просто неможливе наше існування. Якби хто не розпинався, що він справжній і НІКОЛИ не притворяється, все-одно, є моменти, коли ти хочеш плакати, а на ділі вдягаєш посмішку і успішно її всім демонструєш, чи навпаки. Просто тому, що МУСИШ. І нічого вже з тим не вдієш. Правильно сказав bodyk – наше життя і ілюзії дуже тісно пов”язані, і життя без ілюзій неможливе….
Так, життя неможливе без ілюзій. Наприклад, ми ніколи на 100% не знаємо, не можемо оцінити певну ситуацію правильно – вірно я зрозумів чи ні – зазвичай ні, а думаємо, що так – от і живемо тією ілюзією, поки вона не розіб’ється в прах…
ілюзії – це цемент, на якому тримається, будиночок, в якому ми тримаємо наші уявлення про світ ..і здається, який він вже великий, надійний..адже стільки всього ми перебачили, переслухали, пережили в цьому світі,і нічого нам тут вже не страшно, а одного дня – подих вітру чи крапля дощу і просто опиняємся під руїнами..замасковуємо синці, загоюємо подряпини, а тоді знову вирушаємо на пошуки …. якісніших будматеріалів))
Згоден з усім, крім цього: “справді щасливими ми стаємо тільки повністю сформувавшись і подорослішавши”
Я проти цього! Справді, юність – це той період у житті, коли ти віриш у власну могутність, силу, свободу, подекуди навіть безсмертя:) В молодості у тебе найкращий баланс між правами і обов’язками, у тебе купа ідей і сил для їхньої реалізації… Але дорослішаючи ми змінюємось – так, це подорослішання, сформованість, але це також і злам, втрата того юнацького запалу – ні, не ілюзій, а віри в себе, у свої сили, у свою волю і свої можливості. Просто поринаючи у “дорослий світ” ми з головою занурюємось у рутину, повсякдення, нас блокують обов’язки, і ми перестаємо піднімати очі до неба.
Я вважаю, що серед “дорослих”, “сформованих” людей щасливих – вкрай мало, а серед підлітків, що ще маються своїми “ілюзіями” – значно більше. І справа не в тому, чи ілюзії реальні, чи реальність ілюзорна – справа у ставленні до цих “ілюзій”. (пардон за тавтологію)