Серенада на гітарі (нехай трохи кострубата, але ж спеціально розівчив ноти і назви акордів!) під балконом про “твої зелені очі” — та чомусь замість образу вимріяної Марусі/Христі/Оксани із вікна на тебе виливається відро води (або пару кілограмів добірних матюків)…
Ретельно спланований квест із записочками, підказочками, в кінці якого на Максима/Олега/Ромчика чекає дівчина із гарненьким подарунковим бантиком на голові, несподівано обривається посередині дороги через чомусь саме зараз пригаданий недописаний курсак, який треба зробити на завтра….
“Поглянь, я оформив у фотошопі та поставив у рамочку наші найулюбленіші фото, давай знайдемо для них місце?”—“Оой…. то ж тепер з них доведеться ще і порохи змітати…. навіщо роздруковував?”
“А хочеш я з Високого Замку крикну на весь Львів, що кохаю тебе?” —“Ну що ти, мала, там же холодно і вітер, ще простудишся.. Та й що люди подумають?”
Чому все частіше після якогось нерентабельного, неоптимального, але красивого жесту ми чуємо на свою адресу — “останній романтик”?
Я навіть знаю, які зараз посиплються контраргументи: подумаєш естетка, головне ж що я дбаю про неї/нього, допомагаю коли треба, піклуюсь про благополуччя….
Все це так, але ж як іноді хочеться втекти від рутини! Чи не здається вам, що найбільш романтичним жестом зараз вже можна вважати подаровані в стотридцятьп’яте три (добре що не дві) троянди? Чи то і справді романтичність стає пережитком минулого? Невже тепер ми все більше будемо турбуватись про те щоб нам не було зимно, замість того щоб поїхати посеред осені на природу і посидіти там удвох біля вогнища?
Я жодним чином не хочу применшити необхідності задоволення першорядних, пріоритетних людських потреб (о, ця дурнувата піраміда потреб Маслоу!) і того, що якщо сьогодні твій хлопець лежить вдома з температурою, чи навіть просто має нежить, то не пасує скаржитись всім можливим і неможливим коліжанкам на те, яка він бездушна тварюка — навіть не згадав, що сьогодні двісті сорок шостий день з того часу як ви вперше на прогулянці взялися за руки. Та мені здається, що час від часу представникам обох статей хочеться відчути цей емоційний сплеск, цей позитивний заряд від того, що заради них зробили щось зовсім ірраціональне, щось таке непотрібне і ефемерне, але що можна буде згадувати ще багато-багато років.
Одне слово, не загрузайте в сірості буднів, не бійтесь виглядати смішними (адже зрештою, хто має право засудити ваш раптовий порух серця?), а головне — не лінуйтесь сипонути веселковими барвами в якийсь найзвичайнісінький момент життя своїх близьких.)))))))
+10 можу підписатись фактично під кожним словом. Єдине те, що дуже часто лінь/брак часу/якийсь тормоз/зовнішні обставини/суспільство/маразми/переконання/віросповідання/тупість/ітдітп стримують від цьієї ірраціональності.
От зі мною часто буває таке, що просидівши на роботі цілий день (а це восновному розумова праця + спілкування із замовникам, клієнтами, серйозними людьми), це ірраціональне якось пропадає… і ніби все… скінчилася роботи… веселись собі.. буть дурнуватим, забудь про обмеження… та ні… воно якось сидить там глибоко…. і викорінити його досить складно… хм… може то я якийсь неправильний?
Так, ірраціональне мусить бути у нашому житті, бо життя не можна підлаштувати тільки під одну планку. Плюс до того всього – так нудно – як ти? в тебе все добре? – ой, в мене стільки проблем – Та ти що – все буде добре, я тебе підтримаю – отак жити постійно – то просто нудно і стає банальністю. Таке життя треба якось урізноманітнювати. І всякі невелички дурнички я підтримаю, якщо вони звичайно не повністю дурні. Але тут є одне але – головне, щоб той чи та, заради кого ти хочеш щось утнути – щоб зрозумів (ла) і належним чином оцінив (ла) твої старання. Бо погодьтеся – крикнути з Високого Замку – кохаю, і почути у відповідь – ти що дурний – там же багато людей, що вони подумають – то не дуже приємно. Або іти дурачитися собі чогось і придумувати невеликі дурнички і почути – в тебе рот коли-небудь закривається?
Тому так – романтики не вистачає у нашому житті, але і не вистачає тих людей, які її цінують, і не будуть оглядатися і дивитися, що скажуть люди. Та хто вони такі ті люди, щоб судити???
А у мене до вас нескромне запитання: ви не боїтесь бути романтиками? Не маєте страхів перед тим, що вас засміють, або, що ви просто поламаєтесь об дорстокі реалії сьогодення?
Я думаю, що такі переживання часом виникають у кожного із нас, але якщо робиш якийсь вчинок від душі і точно впевнений, що він доречний, гарний та по-справжньому романтичний — то чого ж тут боятись? Мабуть що справжній романтик отримує не менше задоволення від своїх власних вчинків, ніж той, для кого вони присвячені — бо в цьому ж і суть романтизму, хіба ні? Принести комусь радість)
Така гарна стаття… жаль тільки, що серед наших сірих буднів романтика чомусь почуває себе зайвою. Можливо сучасність вже не готова сприймати її? Ми настільки зайняті собою та своїми “ріднесенькими” проблемами, що наші серця вже просто не здатні на шось подібне, вам так не здається?
Так, напевно що Nashumilovochka має рацію – ми перестаємо через дрібні будні подумати про щось велике…
“Мабуть що справжній романтик отримує не менше задоволення від своїх власних вчинків, ніж той, для кого вони присвячені — бо в цьому ж і суть романтизму, хіба ні? Принести комусь радість)” – так, Софія – той, хто робить щось романтичне, отримує не менше задоволення від того, що дарує те задоволення комусь…
Мені, наприклад, подобається дарувати дівчатам квіти – як то не банально звучить. Чому – сам не знаю, може тому, що в мене майже кожна дівчина, яка мені до душі, асоціюється з певною квіткою…або мені просто подобається дарувати квіти. Без причин.
У всякому випадку – головне, щоб той, хто виявляє ініціативу до романтики не робив то бездушно, або через те, що так треба, або по звичці – ненавиджу звичок і бо так треба…
А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.
Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й несучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними…………. (с) Ліна Костенко
“Жінки втомились бути не прекрасними” – правда…
Всі втомилися, і не тільки жінки…Не знаю, чого в мене таке відчуття, але мені здається, що і світ якийсь стомлений став…Сподіваюся, що то мені тільки здається:)
А кусочок романтики завжди відриває нас від усього звичного, і дає поживу центральній нервовій системі в якості збуджуючого ефекту. Можливо, якась романтична дурниця внаслідок отакого так би мовити збудження і запам’ятовується на довго, бо супроводжується відтоком на психологічному рівні й емоційними коливаннями.
Знайшла тут один віршик. Як на мене, то дуже пасує до теми. Шкода, але російською…
(шановні адміни, дуже вас прошу, не видаляйте…)
Мужчины, милые мужчины!
Почаще думайте о нас.
Цветы дарите без причины,
И не стесняйтесь нежных фраз.
Встречайте чаще у порога,
Накройте ужин при свечах.
Ведь это, в сущности, немного,
Секреты счастья в мелочах.
И рядом с вами вспыхнут звезды.
Для каждого – своя звезда.
Поверьте, всё еще не поздно.
В любви нуждаются всегда
Короткий переклад: романтику в повсякденне життя!!!
О так)) Я, яко авторка допису, також попрошу не видаляти))))))
Маленька дрібничка часом може допомогти віднайти душевний баланс після виснажливого дня, і кожен з нас заслуговує на те, щоб для нього засяяла така зірочка))))))))
Ех, класний видався допис!
Насправді не треба просто боятися бути оригінальним, чи прикласти трішки фантазії, аби розбавити сірість.
Але наша буденність часом диктує нам трохи інше. Не завжди є бажання, можливість і сили щось робити. Звісно добре, коли бракує лише одного аспекту і треба лиш дочекатись коли він з’явиться. Але якщо нема ні змоги, ні бажання, то мабуть говорити про якісь сплески емоцій – дарма…
Особисто я часом теж шось вигадаю, або зроблю якусь кумедну дурницю – кажуть, виглядає мило. Часом свідомо і сплановано хочу зробити якийсь чи то сюрприз, чи то просто шось цікаве, чи якесь гарне проведення часу влаштувати.
Але якшо добре розібратися, то життя ніби саме висмоктує оту всю фантазію, оту тягу до всяких таких пригод… Колись, скількись там років тому, її було більше…
Я сьогодні їдучи на роботу якраз мала багато часу і думала на тему буденності, і того чому життя стає таким безбарвним. ПРиїхала в офіс, мало цілий допис не написала, але потім подумала, і вирішила, що якщо ще писати про ту всю рутину, то вона взагалі засмокче..
ооо.. цілий допис? То ти його почала? ))) Чи лінь перемогла?))
Я? Почала, а потім натхнення вичерпалось. Може завтра прийде…
Ну… завтра прийшло.. а натхнення?