Зрада. Напевно майже у всіх це слово викликає однакові асоціації. Бідний-нещасний постраждалий і підлий зрадник. Але не все так однобоко. В даному дописі я б хотіла подивитися на це трошки з іншої позиції. В жодному випадку не потрібно думати, що я тут буду казати, що зраджувати – це класно, круто і взагалі, давайте всі дружно [...]
Переглядів: 1,643
Скуштуй ще смаколиків:
Усе що не відбувається, на справді, містить чиєсь сприяння, підштовхування, агітування і т.д…. І ми просто цього не помічаємо… Бо хіба можна помічати усе, що відбуваєтсья із тобою, хіба можна це усе аналізувати?
І одного “прекрасного” дня, ми приходимо до висновку, що у тому, що сталось, є і твоя вина (звісно, якщо ми уміємо тверезо мислити)….
Але чи признаємось ми впершу чергу собі у цьому… чи потім розповімо про це “зраднику”…. і більше того, чи пробачимо ми йому/їй це?
Як завжди: купа запитань – жменька відповідей.
Проаналізувати себе, знайти, а тоді ще й до всього визнати свою ж неправоту чи ще чого доброго вину… то є непомірне завдання для людської істоти.
Напевно, що непомірне, але можливе все-таки…
А мені видаєтсья, що це нереально… і у тому вся сіль життя… було б класно, якщо у житті можна було б “сейванутись”, як у компютерній грі… а потім, коли щось начудив, просто завантажити життя із того моменту, на якому ти зберігся
Ага, точно – то було б прикольно. Але неможливо, на жаль…
Стосовно зради – не зовсім погоджуюсь, що у зраді винен той, кого зрадили. Вся справа у тому, що є предметом зради. Якщо відсутність кохання – тоді той, кого зрадили, – не винен. Він не несе відповідальності за те, що його (її) половина втратила це світле почуття. Ну, хіба частково. Просто кохання, якщо воно є, то приходить і відходить саме по собі – воно не залежить від волі людини. А якщо воно є – то людина ніколи не зрадить. Бо немає чого. А якщо нема – то нема. Тоді починаються зради і все інше. Звичайно, що зраду можна підігріти певними діями чи бездіяльністю,
Можливо, замість того, щоб підтримати у скрутну хвилину, ми “колупаємось” в рані? – тут є сіль правди, але не треба забувати, що якщо ти шукаєш у когось підтримку – значить він тобі потрібен. Така логіка. Тоді для чого зраджувати ту людину, якщо вона і далі тобі потрібна? Знову халепа.
Ще є один тип зради – якщо людина не впевнена, що вона хоче чи кого вона хоче. Саме тут може спрацювати ефект “колупання в рані”. Саме тут багато чого залежить від того, наскільки ти дістанеш протилежну половину чи ні. Але це вже моральний вибір, і моральна зрада, і фізична відповідно.
Плюс – ще є одне але – коли не знаєш, чого хочеш – то інша сторона також поводиться відповідно, і не кращим чином дуже часто, але цим діям є виправдання – бо ця сторона сидить і чекає, як будуть розвиватися події – і це несправедливо. І така сторона терпить поразку. Подвійну. Халепа:)
Ну по-перше, я не казала, що у зраді винен ТІЛЬКИ той, кого зрадили. В будь-чому, що відбувається у стосунках в 99% винні обоє. Я тільки вказала на те, що і зраджений часто-густо сам винен у тому, що відбувається.
По-друге, нікому не пропонувала визнавати свою провину вголос. Повірте, достатньо буде, якщо кожен сам для себе тихенько це визнає. Адже давно відомо, що признати проблему – це вже наполовину її вирішити.
2 Michael : “Можливо, замість того, щоб підтримати у скрутну хвилину, ми “колупаємось” в рані? – тут є сіль правди, але не треба забувати, що якщо ти шукаєш у когось підтримку – значить він тобі потрібен. Така логіка. Тоді для чого зраджувати ту людину, якщо вона і далі тобі потрібна?” – Я не заперечувала, що в першу чергу шукають підтримку у людини, яка потрібна. Але якщо ти звернувся за підтримкою раз, другий і отримав не її, а оте “колупання”, то втретє велика ймовірність, що підеш може і не до такої близької людини, але до тієї, яка підтримає і зрозуміє саме тоді, коли це тобі потрібно.
ха! підтримку або шукають у всіх підряд.. за принципом “жилетки”…
або не шукають ні в кого .. за принципом “броньовика”…
або все ж підуть.. і найдуть в когось чужого… і часто найкращий варіант -це в абсолютно малознайомої людини… тим більше шо частіше за все до ближчої звернутись бажання нуль, бо саме вона й спричинила ситуацію коли треба звертатись до третьої особи…
а щодо вини… вона або є як така… і не існує в свідомості кожного… або є як свідома і не існує в реальному часі… або ж винен час і обставини, але того не зрозуміє ніхто… тому доведеться розправлятись з тим що є = тобто з результатами…
і пофіг всім на причини)
№ 9. “частіше за все до ближчої звернутись бажання нуль, бо саме вона й спричинила ситуацію коли треба звертатись до третьої особи…” – як на мене трошки однобока оцінка ситуації. Звичайно, якщо ти посварився з коханим(ою), то не побіжиш туди ж шукати підтримку. В житті буває багато різних ситуацій, коли потрібно підтримку – негаразди на роботі, з друзями,та мало що ще може бути, і тоді хочеться, щоб тебе вислухали, підтримали і зрозуміли (навіть якщо ти не будеш повністю правий). От тоді і звертаєшся до найближчої людини, якщо, звичайно, їй довіряєш…
А стосовно “броньовика”, то для того і існують близькі люди, щоб перед ними можна було бути справжніми і почувати себе легко, а не обтяженим купою “залізяччя” – і бути впевненим у тому, що тебе зрозуміють так, як ти це відчуваєш.
Впевненим не можна бути ні в чому! навіть в собі
а загалом часто є ситуації про які хочеться забути, не думати, відволіктись… і обовязково знайдеться хтось хто буде гвалтувати тебе своїм “а шо сталось”, “а розкажи”, “чому не розказуєш, я ж помогти хочу!”, “ах ти мені не довіряєш???”…
Я особисто проти частих звернень до 3х осіб… так, може це якась підтримка із однієї сторони, але ж проблеми виникають між двома людьми (я про щось особисте), то якого біса розповідати про це усім навколо… вислуховувати їхні поради, навіть, більше того слідувати їм… а потім картати себе, ну навіщо я її/ його слухав? У нас що, свого розуму нема?
чи то така своєрідна перестраховка?
2 bodyk: картати себе “нащо я послухав когось” – це ще дуже гуманно. Частіше можна спостерігати трохи іншу ситуацію: “От я хотіла(в) зробити правильно, а послухала(в) тебе – і все стало дуже погано…”. Чудовий вихід з будь-якої ситуації, якщо не хочеш брати на себе відповідальність: послухайся поради друга :-)
Якщо буде добре – можна сказати, що і так був в цьому впевнений, а якщо буде погано – завжди є кого звинуватити….
Своєрідна перестраховка, як казав bodyk…
Людина – соціальна істота. Не може вона не комунікувати. А найцікавіше, як відомо, говорити про себе коханого. Адже людина – егоїстична істота. І буде вона говорити зі всіма про свої проблеми. А як ні то тихенько собі шизанеться.
Буде слухати поради… і все одно робити по своєму… бо людина – вперта істота.
Найкраще робити так, як вважаєш за потрібне – тоді не буде кого звинувачувати, тільки себе коханого…:)
Невже стосунки двох це “закритий казан”? Ми живемо в світі де щодня стикаємось з людьми, а точніше з маніпуляціями, бажаннями, прагненнями, захопленнями, похотями, пороками, брехнею…
Наш розум і емоції захоплюють багато речей яким ми “віддаємось” а потім усе це несем додому навіть не подумавши прибратись. Маленькі насінинки там і проростають бур’яном. Ось я побачив дуже гарну дівчину, навіть не подумавши пішлого я з інтересом її оглянув… порівняв. Але ж раз, другий, третій і я бачу що моя рідна не дотягує до стандартів красоти, ніжності сексуальності які я вже собі поставив. Я незадоволений нею що звичайно переросте в дорікання і сварку при першій же нагоді. Я не задоволений тому що я маю свої стандарти, я знаю чого хочу і бачу що вона не може дати мені цього навіть якшо б хотіла. Звичайно я моя жажда не зникне просто так і я почну шукати задоволення не в ній, навіть не підозрюючи це свідомо. Якщо коротко – я егоїст. В чому винувата вона?
Добре я, але ж моя половинка також така сама. В неї є теж стандарти є захоплення іншими людьми, є потреби які мають властивості зростати… Я їх не задовольняю тому що фізично не можу поспіти за апетитами. І це моя вина що вона мені зрадила. Де ж логіка?
Ми винуваті в тому що не прибираємо за собою. Живемо в смітті і на смітті спимо. “Кажу ж бо вам, хто з інтересом подивився на жінку вже чужоложив у серці своєму”.
Невже ми забули про слова клятви!!! що давали на вівтарі? Або збираємось дати (це нічого не міняє). Вірність в багатстві, в радості – це легко і просто, а як щодо того що завжди забуваєм – вірність в бідності і в горі? І це питання не емоцій, не пристрасті а ВОЛІ людини. Коли тобі важко – стій! Коли зраджують усі – ти будь людиною честі – тримай слово.
Як назвати того хто отримав великий скарб і прогуляв, розтратив оставшись ще біднішим ніж був? А Як сказати про скарб любові та близьких стосунків?
Вірність виходить з поняття любові – посвячення себе іншому (не із-за чогось а незважаючи ні на що) почуттями, волею і розумом. І якщо люди дійсно посвятять себе іншому для них немає власного задоволення – задоволення в тому щоб доставити його іншому, вони вірно служать один одному і просто чогось більшого не існує. Навіть якщо інший зрадить – тобі легко пробачити йому (підтвердивши ділом свою любов), а зрадник бачачи цю вірність 100 раз застидиться і покається оцінивши який скарб має.
В любові включайте волю! Беріть відповідальність на себе. Поступайте по честі. Любіть ділами а не словами. Будьте героями! …обоє.
rabbi каже:
Ну це хіба в ідеалі. На жаль, такий ідеал або не існує взагалі, або зустрічається так само часто, як індійський слон на площі Ринок у Львові.
rabbi каже:
Або впевниться в думці, що має не скарб, а дуру/дурня, яка/який зі страху втрати все пробачить і витерпить і спокійно буде продовжувати в тому ж руслі.