Мабуть кожен колись ставав свідком схожої картини: діти бавляться в пісочниці, чи на майданчику, поруч з ними лежить м’ячик або машинка (одне слово цяцька) одного із них. Ніхто не звертає на забавку уваги, аж раптом якась дитина вирішує нею погратися. Куди й поділася незворушність “законного” власника іграшки. Вона в тій же хвилі стає потрібна йому “тут і зараз” і ось він уже видирає її з рук товариша, здіймає купу галасу, а забравши, самовдоволено всміхається (так мабуть всміхався Александр Македонський, коли завойовував Перську імперію). Звичне діло, скажете ви, — на те вони й діти. Але давайте замислимося, чи не часто буває так, що забавкою стає не річ, а людина?
Спершу хотілося б розібратись, чому ж це явище назвали саме інстинктом. На думку спадає асоціація з інстинктом виживання і в уяві спливає образ африканської савани, в якій цар звірів гордо обходить свої володіння та рішуче захищає їх від усіляких зайд…
Схожим чином цей інстинкт зберігся і у людей. Здавалося б, часи, коли ця риса допомагала вижити, зберегти популяцію і не допустити вимирання виду, канули в Лету, але з виникненням цивілізації (що, як відомо з’явилася тоді, коли людина вперше кинула у відповідь лайку, а не камінь) вона лише перейшла з розряду життєво необхідних і безумовних до більше або менше явних.
Ось коли виникає запитання: чи можна поширювати цей інстинкт на оточуючих? Як часто ми стикаємось із ситуацією, коли через надмірне еґо руйнуються стосунки? Далеко не кожна людина погодиться постійно перебувати під тиском такого “власника”, який у всьому, чи майже у всьому, бачить посягання на своє “майно”. Саме тут починаєш замислюватися — чи хочу я бути власністю, річчю, а чи людиною і рівноправним будівничим своїх відносин? Тут йдеться не лише про стосунки між хлопцем і дівчиною, часто такий інстинкт псує і дружбу (Чому ти йдеш гуляти не зі мною, а з іншим колєґою? Це ж я твій найкращий друг!). Але ж звісно, найперше в голову приходить саме випадок “Він+вона”. Людина з характером “власника” постійно ставитиме вас перед вибором: “Або я або…. (похід на футбол, посиденьки з товаришами, поїздка на природу — варіантів безліч, продовжити думку можете самі)”. Раніше чи пізніше, якщо піддатися натиску і вирішити, що простіше змиритися, аніж постійно відстоювати своє право на інше життя окрім того, в котрому є лиш ви двоє, почнуть руйнуватися старі зв”язки, а нові стане заводити все важче і важче. Дні стануть сірими і монотонними, тому що одна людина (незважаючи на рівень чудовості, унікальності та просто таки суперовості ваших стосунків) ніколи не зможе замінити всі барви цього світу, які містяться в різноманітності характерів, в захопливості спілкування з різними людьми та можливості приймати власні спонтанні рішення.
Одне слово, перш ніж сказати своїй дівчині/хлопцю щось на кшталт вищенаведеного “або…або”, застановіться над тим, чи хотіли б ВИ почути таке ж на свою адресу і чи не ризикуєте ви, після кількох подібних ультиматумів, залишитися удвох із своїм власним ЕҐО…
Гм… а дійсно…
закривати світ комусь собою… це вже синдром чорної хмари…
“дивись яку я тобі парасольку чудову даю, і пофіг що вона тобі закрила сонце! зате не змокнеш.. ось який я хороший”…
Невже не можна встигати все? Похід на футбол і посиденьки з друзями можна абсолютно легко вписати в свій графік… якщо ніхто тобі не буде кричати на вухо “або я, або…”
Я думаю, що розумна людина усвідомить що коли щось робиться насилу – то вже не ті стосунки… І якщо вибір стає між футболом… і… баскетболом – то вирішення питання має настати само собою.. а не бути навязаним… невже вам подобається, що той хто з вами “мусить” бути в тому чи іншому місці замість “хоче” бути там…
Як на мене, то, що описано у дописі, чиста правда. Завжди, затьмарюючи когось собою, затьмарюєш самого себе, а якщо інша людина матиме ще й клепку в голові, то відразу буде проявляти спротив. А спротив – то не гармонія, це не те, що напряму корелює із тим, що можна назвати “нормальними” стосунками.
Хоча також слід пам’ятати, що 50 на 50 ніколи не буває… але
Зазвичай люди, намагаючись надто сильно домінувати чи присвоювати собі те, що їм не належить, просто втрачають свій об’єкт, що вони так хочуть залишити собі…
А автору величезне спасибі за допис – він видався змістовнии та дуже цікавим!!!
2 duvnuj — мені дуже сподобалась оця фраза: “невже вам подобається, що той хто з вами “мусить” бути в тому чи іншому місці замість “хоче” бути там…”. Саме отаких ситуацій і потрібно уникати, бо ж ітак є занадто багато речей, котрі ми “мусимо” робити, а якщо оце поняття примусу переносити ще і на те, що мало би приносити саме тільки задоволення — то у що ж перетвориться життя?
2 bodyk — дякую за схвальний відгук, мені дуже приємно. і оце “Зазвичай люди, намагаючись надто сильно домінувати чи присвоювати собі те, що їм не належить, просто втрачають свій об’єкт, що вони так хочуть залишити собі…” якраз те, що я і мала на увазі))))
Так, стаття прикольна і сильна. Все правильно. Я згоден, що власність сильно руйнує стосунки, і дісно – можна залишитися на одинці з власним Его. Я тобі на своїй шкірі відчув – правда, в мене ситуація трошки відрізняється…
Ситуація полягає просто в іншому – є різні люди. Давайте будемо чесними – в кожної людини такий інстинкт присутній – просто в кого він розвинений більше, в кого менше – от і все. Покажіть мені людину, якій би скажімо було чисто пофіг, з ким і що зараз робить її хлопець і дівчина – так не може бути. Ставлення просто до цього може бути різним. І емоцйний стан. Довіра тут не має жодного значення. Що має значення – то реакція кожної людини на ту чи іншу дію іншого (її), якщо ти знаєш всі обставини чи реалії. Звичайно, не можна вважати власністю іншу людину. Просто іноді неприємно, коли скажімо твоя дівчина чи хлопець – як кому – робить щось те, що не мала б робити, або взагалі не розуміє, що робить. Тут важливе інше – власництво прокидається тоді, коли хтось один хоча б раз схибив – зробив щось таке, чого не потрібно було робити. Далі іде ланцюгова реакція, бо ти втрачаєш вірю в ту людину, довіру і все решта. Власництво не з’являється на пустому місці. Знаю, що воно ні дочого доброго не призводить, якщо дуже добре розвинене. Згоден з duvnym – якщо щось робиться насилу – то вже не ті стосунки, і треба ставити на них велику і жирну крапку…
“власництво прокидається тоді, коли хтось один хоча б раз схибив – зробив щось таке, чого не потрібно було робити.” — але ж у людей можуть бути різні уявлення про те що “потрібно”, а що “не потрібно”. Не можу не погодитись, що якщо тобі зовсім пофіг на те, де твоя дівчина чи хлопець, як і з ким проводить час, то це означає лиш те, що в стосунках не пахне ні любов”ю, ні зацікавленістю, і в них треба шукати вже якусь корисливість абощо… Але все добре в міру і реакція на те, що відбувається довкола має бути адекватною.
Як то воно так?
“Довіра тут не має жодного значення.”
а потім
“власництво прокидається тоді, коли хтось один хоча б раз схибив – зробив щось таке, чого не потрібно було робити. Далі іде ланцюгова реакція, бо ти втрачаєш вірю в ту людину, довіру і все решта.”
тут якесь самозаперечення.
Давайте не будемо плутати описаний тут інстинкт з іншою річчю. З недовірою. Якщо є недовіра – є й підозри. Є підозри, йде й ланцюгова реакція.
Дуже часто вибір “або…або” ставиться не тільки через інстинкт власника, а ще й тоді, коли людина невпевнена в собі. Такий собі спосіб самоствердження. “Вибере мене, отже я важливіша ніж… (футбол, друзі, баскетбол)”. А от якщо ні, то можна і поскандалити трохи, щоб добитись свого…
+1 LORELEYA
А ще…такі речі – чиста маніпуляція. А маніпуляція рано чи пізно викривається.. а тоді уже все… повний крах
часом люди в прагненні уникнути чогось, або домогтись чогось так стараються, чи використовують такі методи, що самі риють могилу власним планам та бажанням!
парадокс
але факт!
Згідна з bodyk, що описана мною ситуація – це маніпуляція в чистому вигляді. Тим більше, що людина яка, ставить вибір “або…або” для самоствердження, на підсвідомому рівні знає, що вибере коханий(а). Адже якщо раптом вибір буде не на її користь – то “задній хід” дати дуже важко, вийде, що власні слова нічого не варті: “Я поставила вибір, вибрали не мене, але все-одно нічого не змінилось”. Виникає питання: то для чого тоді було взагалі щось вибирати?
Згідна з автором, дуже важко жити з людиною-власником, але зовсім не легше жити з людиною, яка не визнає жодних обмежень. Вони мають бути в стосунках, але встановлювати їх має кожен сам для себе. Розумію, що зараз говорю про ідеальний варіант, якого може в природі і не існує, але все ж таки, як буде приємно, коли одного вечора без отого “або…або” коханий (а) прийде і скаже: “я сьогодні не пішов(ла) з друзями, бо знав(ла), що тобі сумно…”. От саме такі моменти і цінуються найбільше…
Так, такі моменти цінуються дуже. Головне, щоб такі моменти були:)