Кохання. Альтернативний погляд.
Замість епіграфа:
Все наше життя – великий театр.
А кохання – лиш одна з наших улюблених п’єс.
(с) duvnuj
Чому альтернативний?
Зрештою.. все одно ми знаємо що quot capita, tot sententiae, але часто на такі загальні поняття (можливо, вигадані для легкості спілкування поняття?) думки суспільства збігаються в якійсь точці. Але зараз не про це..
Цю невеличку статейку з таким же успіхом можна було б наректи «Кохання крізь призму цинізму», але це не є ще одною спробою довести його відсутність, а лише шанс задуматись. Можливо, задуматись над чимось, над чим раніше не доводилось.
Ремінісценція перша: Небезпечні ігри, або пазл на 1000.
От всі кажуть «моя друга половинка», «це твоя половинка» і таке інше. Взагалі половинки радше асоціюються з сідницями, а кохання більше асоціюється з терпінням і працею двох індивідів 
Невже бувають «половинки» кохання? В будь яких стосунках бодай трішечки хтось домінує. Нехай в певних речах чи моментах, нехай в конкретних ситуаціях, нехай пара міняється цими ролями. Але в такому випадку про половинки мова йти не можу. Бо половинки – РІВНІ частини.
Морально-етичний бік поняття «половинок». Ні для кого не секрет, що дійсно успішних міцних пар не так вже й багато на фоні невдалих пар, нещасливих стосунків, нерозділених кохань і просто одиноких людей. Оскільки поняття цілого в даному випадку розглядається як сукупність двох половинок, то звідси випливає що всі вищезазначені люди просто «невкомплектовані». Невже той хто не має «половинки» мусить вважатись бракованим, неповним цілим?
Чому ніхто не запровадить щось на зразок «мій коханий додаток», «мій бонус» та ін.
Дуже потужне і майже риторичне запитання: Чи справді для кожної людини с світі існує своя «половинка»? Половинка, з якою вона має в кінцевому результаті буде разом. Половинка, яку вона має відшукати, чи то можливо доля має звести їх…
Якщо це так, тоді чому наше життя схоже на великий пазл на 1000, де ми перебираємо його частинками аж допоки не складемо більш-менш приємну нам картинку. Хто збирав пазл добре знає, що часом є такі дві частинки які майже сходяться.. і невеличким зусиллям їх можна з’єднати, і вони таки будуть разом, але якщо придивитись, якщо вибудується картина навколо, з’ясовується що ці частинки не пасують одна до одної бо картинка з них не вийде. Невже в нашому житті не так все відбувається? Невже вам не доводилось підбирати, міняти, знову підбирати, потім роз’єднувати ті частинки…
Що ж це? Виходить що все це лиш гра, а ми в ній частинки пазлу, які можуть вилетіти з чийогось життя як з картинки коли завгодно.
Ремінісценція друга: Кохання вічне, але час усе одно непереборний.
Всі ми з ранніх літ знаєм і чули, що кохання велике, чисте, вічне і взагалі особливе… ОК. Нехай так буде. Але як же це так виходить, що люди так часто говорять про це. Вони живуть, вони знайомляться, вони намагаються звабити, вони роблять перший крок, вони хочуть зустрічатись, вони признаються в коханні, вони проводять разом час, вони бігають в ейфорії, вони хваляться своїми чудовими стосунками, вони будують плани, вони сваряться, вони розходяться, вони викидають з життя одне одного, а скоро…. вони находять ще когось, вони признаються в коханні….
Невже кохання можна викинути? Закреслити? Припинити? Відмінити? Невже ми не обманюємо самі себе? Невже ми не обманюємо людину? Палити кинути важко, а кинути кохати – елементарно. Скільки ви знаєте людей які поміняли своє кохання? А скільки ви знаєте людей, що кинули палити?
Виходить що всі ми крутимось у великому нелюдському і дикому вирі буфонади, де граємо вічним і цінним. Час, який змушує нас міняти цінності, поняття, почуття, емоції – він непереборний. Але він не вічний, як кохання.
Коментарів аж 21, Насвинити | Пінг (якесь дурне слово)
Вдалось дочитати чуть меньше ніж до половини. Насправді, дуже нудно читати “розумні” речі про кохання.
А взагалі, про не бачу змісту писати про фізіологічні чи філософські погляди про це почуття. Поринути в світ насолоди вдається тоді, коли просто відключити свій “логічний апарат”. Дозволяти собі таку слабкість чи ні – це вже кожен вирішує для себе сам.
шановний Тарук….
дуже шкода що Вам вдалось дочитати менше ніж до половини… насправді варта намагатись краще щоб краще вдавалось.
загалом, спасибі Вам за коментар, але якби Ви прочитали до кінця… або краще уважніше.. то зрозуміли би що в моєму пості не висловлено жодних фізіологічних (фі як низько) думок, ані філософських (занадто високо до реалістичної думки).
Поринати в світ насолоди і відключати свій логічний апарат – це звісно Ви вмієте.. але то наближає нас до тварин… таких.. чисто фізіологічних в прямому сенсі…
мій пост був спрямований на те, щоб люди задумались.. ну хто може. хто хоче.. ну а решта все як завжди.. ну що ж…
Дуже цікавий погляд насправді і дуже правдивий. Особливо при порівнянні – кинути палити та відмовитися від кохання. Дійсно, ми говоримо ці світлі слова кохання, потім воно проходить. Ми зустрічаємо інше кохання і знову говоримо, що кохаємо. І чомусь так постійно. Іноді воно взаємне, іноді ні, іноді було взаємним, а потім перестає таким бути. І ми знову шукаємо…Мені здається – то закономірність. А чи можна викинути, закреслити, припинити кохання – то цікаве питання. І дуже болюче, але цікаве. Напевно, що можна. І знову ж таки – тут є якась закономірність. І це ще раз підтверджує мою думку про те, що кохання живе само по собі і ні від кого не залежить…
Взагалі – ця стаття в багатьох моментах нагадує мені про мої дві статті тієї ж тематики. Тому дуже дякую автору – дуже цікавий погляд.
Звідки скільки песимізму? Не всі називають своїх коханих половинками. Я ніколи не вживаю саме це слово, бо воно не має нічого спільного з реальністю.
Ідеальні стосунки – результат важкої праці двох особистостей.
Відмовитися від кохання зовсім не те саме що кинути палити. Останнє можливе, а перше – ніколи. Якщо ви легко відмовляєтесь від кохання, не дуріть себе – це було зовсім не кохання. Можливо пристрасть, можливо прив’язаність, але не кохання. Кохання (а їх може бути декілька в житті) залишає слід на все життя; його неможливо позбутися, викинути чи забути.
Так, кохання слід залишає на все життя, але слід – не більше. Звичайно, що його не можна позбутися так просто, якщо воно є більшим, ніж просто прив’язаність, чи ще щось там. Просто – коли те, що називається коханням перестає бути взаємним з волі однієї з сторін, тоді виходить, що друга – більш вражена сторона має робити – все життя вмирати за тим коханням, все життя жити і чекати, коли хтось прийде з повиною і скаже – привіт, я передумала (ав), давай бути разом, або хай не все життя, а невідомо скільки часу? Якщо в ідеалі кохання – то бажання зробити щасливою іншу людину, а та людина може бути щасливою сама, або з іншим – це добре. Вона щаслива – я щасливий. Супер просто. Але кохання по визначенні – це бажання бути з іншою людиною завжди і постійно. Ну, принаймні час від часу. Але бути – то поняття широке. Можна взяти і пройтися по парку – це також бути. Але це інше буття – друзі можуть пройтися по парку. А коли ти ідеш по парку в якості друга до того (тієї), до кого було перед тим почуття в якості друга, і знати – що ти тільки другом і залишишся – для чого таке кохання? Щоб мучитися ? Кохання – то не мука. Тому я і кажу – його треба знищити, вирвати з серця (хоч все одно повністю то зробити неможливо), але хоча б частково – щоб впасти в забуття, або дати місце іншому коханню. То просто несправедливо. Ситуація виглядає наступним чином – є 2 людей. В них почуття. Коло замкнуте. 1 виходить з кола і каже 2-му до побачення. Коло розривається. 2 так само має вийти з кола і сказати до побачення 1. А як то зробити, коли тебе рве? Порвати те, що рве. От і все. Тому я і кажу – забути про кохання, вирвати його, інакше життя забуде про тебе…
Ліна… ну чому так неуважно читаємо статейку мою?
Де песимізм? в якому місці? наразі тут реалізм.
і це АЛЬТЕРНАТИВНИЙ ПОГЛЯД без сопливого ідеалізму.
прошу показати, де ж в мене песимізм…
і прошу показати де я сказав що ВСІ називають своїх коханих половинками?
З рештою згоден.
п.с. гарно було б абстрагуватись від своєї власної теперішньої ситуації коли читаєм щось загальне
Так Ви ж на кожному кроці пишете “всі ми”! Але ж не всі ми… Важко абстрагуватись від власного світу, особливо коли він відмінний від описаного вище. І я не можу назвати це сопливим ідеалізмом, тому що це дійсність обставин. І я говорю не конкретно про себе. Мені пощастило, я можу пригадати лише 1-2людини з числа знайомих, якій би описані Вами обставини були близькими. Я прекрасно розумію, що бувають всілякі випадки, але категорично висловлюватися про “нас всіх”, мабуть, не варто. Тоді це і звучить як песимізм. Водночас себе назвати оптимістом не можу, швидше навпаки.
Пані Ліно, Ви маєте власний досвід, власні думки – і це просто суперово! Я пропоную написати про них, бо із ваших слів виходить, що розповідаємо про ситуацію однобоко. Приєднуйтесь до нас
Ми усім раді…
ну от і зупинимось на тому що світ такий якій він є… а декому просто пощастило, але це не міняє загальної картини.
to Bodyk:
Дякую, але я не люблю встрявати в полеміку. Більшість людей не погодилися б із моїми думками і почали б доводити протилежне.
Ну, в цьому і весь сенс
Кожна людина має свої погляди, і це чудесно. І щобільше людей висловить своє ставлення, то буде видно більш загальну картину. Та й писати можна про будь що, що хвилює та викликає зацікавлення у автора – тут якихось жорстких правил немає 
Але я не буду вас переконувати, не маєте бажання – то гаразд. Спасибі, що читаєте та коментуєте.
Можливо, одного дня ви передумаєте
))
to Bodyk:
Хаос моїх думок і захоплень ледь-ледь вміщається на персональному блозі. До широкого кола читачів я ще не доросла. Може колись…
А можна посилання на блог? А то страшно цікаво стало…
реклямка пішла
От якраз реклами мені не потрібно. Пишу виключно для друзів (бо не маю змоги з ними спілкуватися) + надто особисте. Постороннім буде не цікаво.
Ну якщо буде шось загальніше – ласкаво просимо з думками сюди!
А чому автору не прийшло в голову, що оті “половинки” – то якраз не аналог задниці, а, скажімо, з двох різнокольорових кусків пластиліну зліпленого чогось – хоча би й банального сердечка, як ото діти ліплять… Ото припустимо, що у світі є кууупа різних матеріалів (пластилін, клей, пісок…), але тільки по 2 шматочки кожного. І якщо ліпити їх між собою, то дещо, може, й вийде, але найкраще буде, як знайдутсья “половинки”))) себто, пластилін до пластиліну… З ріВних кусків (бо всі люди рівні), але ріЗних (бо всі вони ж і різні), але під час ліплення-ляплення ті шматки синього та червоного пластиліна гарненько перемішались, так, що вже й справді – хтось десь домінує, хтось в чомусь підкоряється… але “скульптурка”-то виліплена одна : ) гарна : ) спільна… бо це – дві половинки))
не вірю в “половинки”….вірю в кохання!!!так – почуття із n-ою кількістю позитивних епітетів… в когось воно проявляється по-одному, в інших – по-іншому, то вже хто на що здатен..а від кохання ми не відмовляємся, не губимо і не міняємо – воно постійно з нами(чи то В нас)..Об’єкт, на який ми спрямовуємо його – от, що змінюється!!
і як же змінюється той об’єкт? Бо я щось бачу що якщо він не хоче то й мінятись не буде…
сорі, не те слово підібрала: не Змінюється, а ЗАмінюється іншим
Тобто ти стверджуєш – що кохання це якась така стала величина чи субстанція, постійно наявна в певній кількості. І ми залежно від оставин його проявляєм до того чи іншого індивіда. Скаіжмо перестали проявляти до одного, тоді кохати починаєм іншого.
якось дивно. нівелюється весь той загальний принцип кохання взагалі.
Відповісти “Кохання. Альтернативний погляд.”