Українська онлайн спільнота

Любов… хороше поняття, хороше відчуття, має теоретично бути. В чому суть, де береться, куди дівається, чи є воно взагалі – можна сперечатися. Але факт є факт – кохані люди завдають болю один одному, змушують одне одного страждати, проливати сльози, робити вибір – найважче завжди робити вибір, тим більше коли ти сам не знаєш чого хочеш. Що є основним, бачення, відчуття, зовнішність, чому ж воно ніколи повністю не співпадає, чому руйнує з середини, чому каменем лягає на серці, чому завдає болю іншим, чому люди такі деструктивні по своїй суті. Тому, що вони люди, мабуть.

Ніколи не зупиняється то страдницьке серце шукати своє призначення, час від часу зупиняється, розбурхане, стривожене, хоче крикнути, кричить, його не чують, а коли почують, то воно не хоче чути. Але чомусь все одно, воно рветься туди, до іншого, лиш би до нього, незважаючи ні на що, болить, тривожиться, хоче заспокоїтися, а не може чогось. Спраглому серцю кортить доповнитися до того, іншого, стати його частиною, приєднатися, стати єдиним цілим, й корчитися в серцевому оргазмі.

Скільки воно зможе так корчитися – зовсім інше питання, питання, на яке водночас важко і легко відповісти – недовго. Питання в іншому – чи варте то все того, чи варте того, щоб плюнути на все і всіх, навіть на самого себе заради секунди того відчуття, а секунда – то ніщо інше як вічність, мініатюрна вічність, яку ми не здатні вловити, бо ми люди. Але як же ж то приємно – ловити час, слухати її кроки, лежати і знати, пройшла секунда, еквівалентна годинам, години стають секундами, тому секунда – то вічність.

Приємна вічність, одна з найприємніших. Не скачи, заспокойся, друже, знаю, що ти живеш окремим життям, але все одно я живлю тебе, все одно, ти живиш мене, ми живимо одне одного, і садимо одне одного, я тебе кавою, дзигарою, алкоголем, чимось іншим, ти мене – болем, якого я не можу зрозуміти, підказками, яких я не можу до кінця осягнути, слідами непокори, що струменять у тобі кожного разу все несподіваніше та несподіваніше, кожного разу все більш заглиблюючи мене в неспокій й глибину свого власного безсилля. Почекай, будь-ласка. Ти невтомне, о серце. Але я впертий. Ти ж знаєш…

Інколи коли розмірковуєш про це поняття, то починаєш все більше і більше переконуватися, що воно є матеріальним, воно живе серед нас усіх, кожного разу рухаючи кого менше, кого більше, а кого і взагалі не рухає, кого дуже не любить, ну, але це відчуття взаємне. Тому говорять – кохання рано чи пізно торкнеться кожного, тому що воно всюди, воно – жива субстанція, яка є всюди – дивіться – не бачите, ясно, тому що його не можна побачити, помацати, попити з ним кави, воно безмежно прозоре, таку річ людське око просто не може вловити. Про нього можна говорити, але бажано відчути, якщо не відчуваєш, то про що тоді говорити. Навіть якщо відчуваєш, все одно не треба говорити – треба кинути думку у простір і чекати, поки вона зустріне іншу, дотичну до неї думку й вони разом вернуться по екватору назад, так, так я не божевільний, ну, є трохи звичайно, думка проходить насправді дуже велику відстань, вона знає такі шляхи, про які ми нічого не знаєм, і ніколи не зможем знати, тому що в такому випадку ми вже перестали б бути людьми, а чимось вищим, але нам того не дано, в земному житті принаймні. Інколи, треба чекати вічність, поки дві думки зійдуться, увіллються в одна одну й вернуться до дому, до серця, до двох сердець одночасно, точніше два стануть одним. Завжди таке повернення трапляється зовсім несподівано, у маршрутці, під час сну, на природі, в Інтернеті, невідомо де. Інколи та думка повертається до дому одна. Нічого не вдієш. Сама природа створила нас таким чином, що не застрахований ніхто і ні від чого.

Оскільки кохання – то жива субстанція, то вона мусить чимось живитися, вона має зародження, кульмінацію, смерть та реінкарнацію. Якби не було реінкарнації кохання, то нам би був усім капець.

Чим вона живиться – людьми, люди живлять її тим, що вони називають почуттям. Взаємно, люди використовують цю субстанцію для власних потреб, для кохання, для кохання в собі. Тому такий виникає симбіоз – я тобі, ти мені. Взаємна та вигідна співпраця. Коли субстанція сита, вона покидає когось з закоханих й вирушає на заслужений відпочинок, в неї після обідній сон, тоді настає смерть коханню, щоб люди не робили, як би не казали – я люблю тебе, кохання спить, воно покинуло тілесну оболонку людини і його нема – воно пройшло. Настає клінічна, а потім повна смерть кохання. В кого вона пройшла раніше – чи в хлопця, чи в дівчини – немає суттєвого значення. Вона реінкарнується згодом, але вже інша сторона, інша частина субстанції, яка постійно перебуває в русі, торкнеться людину одну і другу, тоді виникає нове кохання, бо субстанція зголодніла. І людина зголодніла за коханням. Ось так. Вони одне одного доповнюють. Субстанція дає поштовх коханню – воно зароджується, розвивається, вона ним живиться, а потім покидає. Він мене покинув, вона мене покинула – ні, то не правда – то субстанція вас покинула, то кохання вас покинуло. Нема чого розмахувати руками, буде нове кохання, можливо сильніше за попереднє, в свій час. Можливо. А можливо і не буде.

У всякому випадку, запускайте свою думку, хай вона летить на зустріч своєму оргазму…